У Білорусії сільський листоноша забрав з лікарні хлопця-інваліда, пішов з роботи і тепер доглядає за ним. Подробиці цієї зворушливої історії чекають вас далі.
Далі слова автора:
— Все сталося в 2011 році. Я тоді приїхав в гості до своєї дівчини в село Великі Радваничи. Ми пішли на озеро, і я вирішив пірнути. Сонце голову напекло. Ех, дурень… — криво посміхається 25-річний Ігор Зубик. Він лежить на пружинної ліжка зі спеціальним противопролежневым матрацом. Біля нього — гантелі, на столі — комп’ютер і модем. В будинку чисто і стоїть запах ліків.
«Мене кинула дівчина, але я не ображаюся, адже все зрозуміло»
— Дно незнайоме, пірнаю — і відразу ж відчуваю глухий удар. Півшляху до берега ще зміг проплисти, але вже потім з води мене тягли моя дівчина Віка і її подруга, — розповідає хлопець.
У лікарні у молодика виявили два осколкових перелом хребта: в шийному і спинному відділах.
— Мені зробили операцію на шию в Бресті. Лікарі екстрено прибули з Мінська. А зі спиною так все і залишилося, — розводить руками Ігор. — Якщо коротко, мій діагноз — це непроводимость спинного мозку. Далі пояса нічого не відчуваю. Ноги зводить судомами, ходити не можу. Але добре, що хоч овочем не залишився, як і багато хто після таких пірнань. Руками ворушити можу, шию повертати — теж.
Сім місяців Ігор пролежав у районній лікарні Малориты. Перший час з ним сиділа його дівчина Віка. Вона перестилала постіль, носила качки, допомагала у всьому.
Таким Ігор був до травми
— Віка фактично замінила мені родичів, — згадує хлопець. — Тато мій помер, коли мені було 16 років. Він будівельником був, все по шабашках працював. Мене часто брав з собою і всьому вчив. Я тоді відразу коледж кинув: не міг вчитися… Мама працювала в колгоспі. Вона померла пізніше. Алкогольне отруєння. Пили вони, приховувати не буду. Особливо важко було в дитинстві. Я був наймолодший (у мене ще два брати і сестра). Так ось грошей не вистачало. Але всі так жили. Я не думаю, що мені в чомусь було гірше, ніж іншим.
Брати Ігоря теж не особливо могли допомогти: одному довелося виїхати в Україну, другого посадили у в’язницю. Приїжджала сестра з Барановичів, допомагала. Взагалі, Ігор неохоче говорить про своїх родичів. Видно, що відносини у них не складаються.
А такий він зараз
— Потім потихеньку Віка втомилася, — стискає і розтискає пальці Ігор; він дивиться на краплі дощу за вікном. — У перший час надія була сильна, тому вона готова була цілодобово не спати і допомагати. Але з часом навалилися втому, рутина і безвихідь. Загалом, ми розлучилися. Вона не витримала. У неї тепер своя сім’я і дитина. Але кого ти будеш тут засуджувати? Я її чудово розумію, напевно, сам би на її місці так само зробив. Жити-то всім потрібно.
«Просто стало шкода хлопця — ось і вся відповідь»
Після семи місяців в лікарні перед лікарями, постало питання, що робити з Ігорем. У хлопця постійні болі, за ним потрібен догляд. Родичів в районі немає. Вдома, в рідному селі Хотислав Малоритського району, як з’ясувалося, теж.
— Це окрема історія, — каже хлопець. — Я ще малий був, коли у нас пожежа трапилася. Потім у родичів жили. Будинок так і залишився недобудованим.
Загалом, повертатися лежачому Ігорю було нікуди. Бути тягарем для сестри він теж не хотів. Та й вона, швидше за все, дати притулок хлопця не змогла б.
— Ідеї були різні: може, в будинок інвалідів, може, в хоспіс, — вступає в розмову вусатий і сухорлявий Василь Степанович. Виявляється, житель сусіднього села Дворище стежив за долею Ігоря, як тільки дізнався про те, що трапилося.
— Ми з ним на рибалку часто перетиналися, — каже дядя Вася. — Ігор рибак був знатний. Руками міг рибу ловити. Мені так сподобалося, як він це робить, що я навіть відео знімав. Про травму Ігоря мені місцеві рибалки розповіли. Ну, знаєте, тут, в рибальському середовищі новини швидко розлітаються.
Василь Абрамчук — це місцевий листоноша Пєчкін. Сам за фахом столяр, він покинув нелюбу роботу і став розносити людям пошту. А через якийсь час дослужився до начальника відділення.
— Загалом, що тут казати, шкода хлопця стало, — пояснює Василь Степанович. — Дружини у мене немає, дітей теж. Я приїхав в лікарню і запропонував йому просто спробувати у мене пожити. У мене нехай і старий, але міцний дерев’яний будинок — все краще, ніж у лікарні. Кликав спочатку просто подивитися. Якщо б йому не сподобалося, то поїхав би.
Ігор погодився і в грудні 2011 року подався на Дворище до дядька Васі.
— Мені було важливо вижити, і я вирішив спробувати, — пояснює хлопець.
Але тут родичі Василя Степановича стали говорити: мовляв, навіщо тобі це, ти що, з глузду з’їхав — і все в такому дусі.
— Ой, всякого було, — махає руками дядько Вася. — Можна, я це коментувати не буду? Багато за очі говорили, напевно. Але в очі так ніхто нічого і не сказав.
— Так у підсумку: чого вирішили прихистити Ігоря? — не здаємося ми.
— Я ж кажу, шкода хлопця стало, — по-батьківськи відповідає Василь Степанович.
— А сестра Ігоря була не проти?
— Та ні. Потім до себе кликала, та я відмовився: тут вже звик, — пояснює Ігор.
Василь Степанович йде на кухню за чаєм. Каже, що віддав хлопцеві кімнату краще й тепліше, а сам спить на ліжку ближче до вхідних дверей.
Він ні в яку не погоджується фотографуватися. Каже: «Навіщо мені цей піар?» І скупо розповідає, що через два тижні Ігор сказав: «Дядя Вася, я у вас залишуся». І йому довелося кинути роботу на пошті і стати соціальним працівником з зарплатою в 1,5 млн.
«Кожен місяць відкладаю на операцію всю свою пенсію»
Колишній листоноша акуратно несе чашки з кухні повз складених у стопки простирадлом, коляски і старого велосипеда. На пропозицію допомогти віджартовується: «Мені поки соцпрацівник не потрібен».
— У мене ж ще лежачий батько, — помішуючи чай, розповідає Василь Степанович. — Його оглядають теж. Так що у мене ні хвилини спокою. Вранці встав, приготував Ігорю поїсти, допоміг, ніж потрібно, ліки дав, потім пішов до батька. Потім пройшовся по господарству. У мене ж курочки, раніше були ще й в’єтнамські свинки. Та й город є. А потім ще все перепрати, прибрати. Тут же чистота потрібна. Стираю я руками. Всі дивуються. А що тут такого? До речі, готувати завдяки Ігорю навчився. До цього жив по-холостяцьки: коли приготую, а коли і так обійдусь.
Лікарі прозвали Василя Степановича медбратом. Охайний і старанний, він став піклуватися про Ігоря як справжній медик. І навіть вилікував пролежні у свого «майже сина».
— Медики не давали ніяких надій. Говорили, що вдома ми не впораємося. Але ми їх таки вилікували. Важко і довго, але змогли, — каже дядя Вася.
Це він купив і привіз Ігорю гантелі. Потім хлопець попросив штангу, і вони з братом змайстрували йому з рейки снаряд на 27 кілограмів. Зробили і спеціальні мотузки для підтягування. Так хлопець зміг займатися, щоб м’язи зовсім не атрофувалися від лежання.
— У мене перший час були руки піаніста, — показує на сухощавые пальці Ігор. — Стиснути кулаки я і зараз не можу. Але хоч гантелі тримаю. А спочатку доводилося їх бинтами приматывать до рук, щоб не упускати. Спочатку моторошно боляче було, але потім звик.
— Ой, перші пару років він щодня займався, фігура була ого-го, — коментує Василь Степанович. — Для нього це сенс життя. Качав і штангу, і велосипед під тренажер переробили. Загалом, намагався. Це зараз він розслабився. Лінь-матінка якась навалилася, мабуть.
— Ну, є трохи, — соромиться Ігор. — Просто якась нудьга.
— Комп’ютер з’явився, так він і сидить у ньому, — гримає дядько Вася. — Він же як купив його і провів інтернет, так і розмовляти зі мною перестав. Сидить ось, як статуя.
— Я з друзями спілкуюся, ось з сестрою листуюся, — парирує Ігор. — Дивлюся фільми. Не виходжу ж нікуди, тут-то молоді немає.
— І як ви уживаетесь один з одним з такими поглядами? Не лаєтеся? — запитую у обох.
— Рік вже як не лаялися. А раніше всяко було, і прикрикнути один на одного могли, — сміється Василь Степанович. — Терпіння, напевно, стало з’являтися.
— І почуття гумору допомагає, — регочуть обидва. Пружинна ліжко прямо тріщить від сміху Ігоря.
— Все одно не розумію: як вам вдається жити на 1,5 млн? — не вгавав я; Василь Степанович підсовує печиво до чаю. — Адже і ліки потрібні, і все інше. Невже не працюєте?
— Якщо я почну підробляти, то у мене взагалі знімуть ці гроші. Закон такий, — каже Василь Степанович. — Так що я не підробляю, та й часу у мене немає на це, якщо чесно. Як вдається жити? Так город, курочки, ніби все своє. Ще 105 тисяч йде на інтернет, ну і на мобільні. У Ігоря інвалідність, так що ліки безкоштовні. Коляску теж виділили безкоштовно.
— Ну, у мене теж є пенсія — трохи більше 1,5 млн, — говорить Ігор.
— Але він її на операцію відкладає, — пояснює дядько Вася. — Ось уже кілька років. Ми всі думаємо, що платно йому допоможуть. Але це великі гроші.
На питання про підробіток сам Ігор відповідає, що йому простіше працювати руками.
— Я в школі погано вчився, ні читати, ні працювати головою не любив. Тому робота в інтернеті для мене — це штука складна, — каже хлопець. — Мені все більше руками подобається.
— Ми намагалися влаштуватися в швейне приватне підприємство, яке інвалідів бере. Я навіть швейну машинку купив, — показує коробку під столом Василь Степанович. — Але там нам сказали, мовляв, потрібна довідка для допуску. І якось плутано пояснили, що якщо він буде працювати, то втратить свою пенсію. Загалом, якось не склалося. Не знаю, може бути, ми щось неправильно робимо?
— Невже йому не можуть зробити операцію безкоштовно? — дивуюся я.
— Так нам сказали, що на такі операції великі черги. Є центри в Мінську, кажуть, що можна пройти реабілітацію в Аксаковщине. Але, самі знаєте, якщо безкоштовно, то там величезні черги. Не знаю, чи можна потрапити туди хоч якось.
— Нічого, назбираю гроші, буду ходити, — впевнений Ігор. — Я дуже люблю жити. І вірю, що рано чи пізно встану на ноги. Це моя найбільша мрія. А потім і дівчину знайду, одружуся. Дяді Васі ось буду допомагати, коли він постаріє.
Час підходить до обіду. Василю Степановичу потрібно бігти. Ми прощаємося з Ігорем і виходимо на вулицю.
— Знаєте, лікарі дають йому один шанс зі ста, що він зможе ходити, — каже на прощання Василь Степанович. — Я от чомусь вірю в диво.
Звідси
