Аспірантура в СРСР кінця 1980-х років

0
63

Аспірантура — пряма дорога в науку.
Багатьох читачів сайту зацікавила розповідь про сучасній російській вищій школі та її проблеми, заснований на особистих враженнях автора. І багатьом захотілося дізнатися про те, яким шляхом люди в той час набували вчені ступені і звання. Тобто вони хотіли б дізнатися про навчання в аспірантурі. Оскільки я сам навчався в ній з 1985 по 1988 рік, то чому б про це і не розповісти? Тим більше що по-своєму це було дуже навіть цікаво.

Головна умова роботи у вузі
Отже, покінчивши з відпрацюванням у сільській школі, я повертаюся до себе назад у місто, а на роботу в вузи ніхто не бере. Немає місць, а на живу людину не сядеш. Тут навіть і мама, кандидат наук і доцент, нічим допомогти не може. На немає і суду немає. Довелося влаштовуватися на обласну СЮТ, станцію юних техніків, і два роки працювати там, а ще вести передачі на місцевому ТБ: «Студія юних техніків», «Зірки кличуть», «Хлопцям-изобретятам», а за їхніми сценаріями писати книги по дитячому технічної творчості. Але книги – це окрема розповідь, і тут, на «У» він вже був. Головне – треба було терпляче чекати вакансій і весь час про себе нагадувати. І терплячому воздасться! З’явилися годинник на кафедрі історії КПРС Пензенського політехнічного інституту, а в перспективі і місце асистента. Але лише за умови, що мене, однак, цілком влаштовувало: навчатися в аспірантурі і захистити кандидатську дисертацію. Рік «погодинної оплати», а потім – радість, провели за конкурсом на п’ять років. Зарплата – 125 р. Навантаження – 16 груп на тиждень! А так як один день був «методичною», то в деякі дні було 6 годин вранці та ввечері 4, з вечерниками, до 10.00, а додому я потрапляв в половині 11-го. Умову було поставлено жорстке: за три роки здати кандидатський мінімум і поступити в аспірантуру, бо як через три роки з аспірантури повертався інша людина, і йому було потрібне місце.
Вибір мети
Вибір – Москва або Куйбишев (Самара) автоматично зважився на користь останнього із-за ціни квитків на поїзд: Пенза — Куйбишев – 6 рублів, Пенза — Москва – 10. Приїжджаю в свій методичний день в куйбишевський університет, на кафедру англійської філології. Завідуюча – типова «жінка в червоному»: червоний костюм, червоні рукавички і червоний капелюх. Пояснюю їй свою справу… Вона мені: «Tell me the topic «My homeland». Я їй: «My home town of Penza – is a large industrial center, very green, with the television tower at the hill in the center, the birthplace of many famous people…»
— Досить! У вас каша в роті, а не англійська. Де ви її вивчали?
Розповідаю, що спочатку в спецшколі, потім в педвузе, потім три роки викладав його в сільській школі. У відповідь чую голос Еллочки-людоїдки:
— Повний морок! Вам треба буде перевести на російську книгу по вашій спеціальності, видану або в Англії, або в США і не перекладену в СРСР. Обсяг не менше 100 аркушів. Разом з перекладом надасте довідку з Ленінської бібліотеки і ще газетні матеріали з газети «Дейлі уокер». Іспит… наступної осені. Всі!
І на цьому все! І де шукати таку книгу? З історії КПРС, видану в Англії або США і не перекладену в СРСР?
Проте повернувся до Пензи, пішов в обласну бібліотеку і знайшов! «Історія Пітера Ст. Коччиони, одного з лідерів Компартії США». Чи треба говорити, що переводити її було сущою мукою? Влітку ми сім’єю поїхали в Гурзуф на відпочинок і там, на очах у всього пляжу, відійшовши подалі, як два ідіота, бубнили: «Маленька коробочка з жерсті для кави, куди був закон поміщати корупційні гроші при вході в офіс…» Боже, та як же це сказати по-російськи? «При вході в офіс хабара належало класти в бляшанку з-під кави» — ось воно як! Після цього куди я тільки уривки з цього Пітера Коччиони не вставляв, починаючи від наукових статей і до свого роману «Закон Парето», вже дуже класна книжка виявилася. І хіба просто так я б став її перекладати? Та ні в життя!
Іспити
Приїхав здавати, а там… зрілі дядьки в погонах із зірочками (і багато і тих, і інших!), а таких як я, молодих – раз два і все. Але зате послухав, як вони відповідають – відлягло від серця. «Зіс…зіс… зіс із…»
Сів відповідати, а дама в червоному» мене і питає, чи всю книгу я переклав. Ні, кажу, тільки 90 сторінок, а всі 100 не встиг, навантаження велике. Вона подивилася книгу, подивилася переклад, але більше питати не стала і… поставила «відмінно». Уф! Ні, зовсім недарма сказано, що корінь навчання гіркий, але зате плоди його солодкі…
Про здачу філософії розповідати зовсім не цікаво, а от історію КПРС, як профільний предмет, здавали на два екзамени. Спочатку історія до 17 року, потім – після історія. І потрібно було прочитати всі томи повного зібрання творів Маркса і Енгельса, а потім і 55 томів останнього видання праць Володимира Ілліча. «Маніфест Компартії» взагалі слід знати чи не напам’ять (це віталося!), ну і все на приблизно такому ж рівні.
Здав обидва іспити на «відмінно» і отримав документ про зарахування з 1 листопада 1985 року. В Куйбишев «заселятися» поїхав з дружиною й дочкою їм було цікаво подивитися, де я буду жити цілих три роки, ну і речі помагали везти. І вони побачили!
На пару з аспірантом Івановим
Кімната в аспірантському блоці (коридорчик в бік від студентського) і там чотири кімнати: дві квадратні для дівчат-аспіранток по третьому році, і дві прямокутні двомісні для перволітків. Тут же в коридорчику і зручності. Мій напарник, «аспірант Іванов», приїхав разом зі мною і теж з дружиною. Зайшли в кімнату і бачимо, що студенти в ній жили дуже весело, а посередині так і зовсім палили багаття! Іванов як це побачив, одразу казав, що жити тут не стане, а краще буде їздити на автобусі зі свого Кинеля. З тим і поїхав. А мене заспокоїли, що зроблять ремонт, а на той час дали одинарну кімнату у самого балкона. Ремонт робили до самого Нового року, але зате мені в підсумку дуже пощастило. Кімната для двох дісталося мені одному! На ліжко Іванова я поклав свій чемодан, і коли приходили перевірки, завжди відповідав, що тут живемо ми двоє – я і аспірант Іванов. «Ось його валізу!» «А де він сам?» — «Пішов на кафедру!» Ось так всі три роки прожив в одиночці, що було, звичайно, дуже зручно. Крім двох ліжок, у мене там стояла шафа, взятий напрокат холодильник (ним користувалося вже друге покоління аспірантів!) і цілих чотири письмових стола, зібраних мною з різних поверхів і коридорів. За одним я їв, на іншому готував, третій служив для написання дисертації, ну а четвертий служив… верстатом. На нього я робив саморобки для телевізійної передачі «Майстерня шкільної країни», яку взявся вести на Куйбишевському ТБ. Благо ТВ-центр від гуртожитку університету було недалеко. Ну і грошей ніколи багато не буває. Відразу до них і пішов, кажу вів передачі на ТБ Пензи, хочу і у вас вести. Вони зателефонували до Пензи, їм там сказали, що їм пощастило, і ось так на три роки діти-куйбышевцы були забезпечені креативної телепередачею, а я зайвої зарплатою у цілих 50 рублів! До речі, стипендія аспірантів, які до вступу працювали у внз, становила 90 рублів, але була менше у тих, хто чинив відразу зі студентської лави. Але потрібно було платити за проживання в гуртожитку, хоча і трохи.
Аспирантура в СССР конца 1980-х годов история
Серйозні тоді люди викладали у вузах історію КПРС. Подивіться на орденські планки…
Науковий керівник
Приходжу на кафедру знайомитися зі своїм науковим керівником. Виявився їм колишній перший ректор і засновник куйбишевського університету Олексій Іванович Медведєв, про який дуже хорошу і інформативну статтю написав згодом перший проректор СамГУ, д. і. н., професор Петро Серафимович Кабытов. Повторювати все те, що написав він, навряд чи має сенс. Однак прочитати про таких людей, як професор Медведєв, завжди цікаво. Тому я розміщую тут посилання на статтю Кабытова для, так би мовити, паралельного прочитання разом з моїм матеріалом — https://ssau.ru/news/14500-aleksey-ivanovich-medvedev-110319…. Але стаття Кабытова «об’єктивна», а тут описуються виключно особисті враження, хоча я повністю згоден з усім, про що він у ній розповів. І особливо ось з цим: «Це був дуже цікавий чоловік. У нього були уважні, відчувають співрозмовника очі. Він володів безліччю талантів. До достоїнств Олексія Івановича можна віднести те, що він вважав себе батьком колективу». Втім, побачивши Медведєва вперше я про себе подумав, що найбільше він схожий на… сера Морріса Ганнібала, за сумісництвом «привид замку Моррісвілль». Доповнював це враження протез на лівій руці, затягнута в чорну рукавичку, тому що ми всі аспіранти допомагали йому на кафедрі одягатися і носили за ним його портфель. Мені відразу сказали, що «тобі пощастило з керівником», але що «людина він дуже і дуже вимогливий» я відчув на першій нашій зустрічі.
Насамперед він з’ясував, на що я налаштований, і дуже зрадів, коли я сказав, що у мене дружина і дочка-школярка, і що повернутися без захисту для мене немислимо. Однак, сказав він, трьох років у вас немає. Викинемо місяці літньої відпустки, зимові канікули, час на заняття, поїздки додому. Значить у вас всього два роки, і ось за них вам потрібно буде написати роботу в 220 сторінок. А для цього знайти матеріал… І оскільки ви займаєтеся технічною творчістю, то ось вам тема: «Партійне керівництво науково-технічною творчістю молоді в роки 9-ої п’ятирічки в Середньому Поволжі (внз Пензи, Куйбишева, Ульяновська)». Ідіть і працюйте…
Навчання
Так от і почалося моє навчання. До речі, самої навчанням як такої аспірантура нас не балувала, так що деякі аспіранти навіть скаржилися, що «тут нічому не вчать»! Перші півроку займалися з нами тим, що зараз називається «комп’ютерна грамотність». На одній з ігор я зумів утриматися у влади в державі Тайфуния 92 роки і разом з двома вцілілими її громадянами втік в сусідній Гондурас. Інших скидали в ході революції або ж вони вмирали від голоду, тому залік я отримав автоматом, але потім всю цю «грамотність» забув начисто. Потім ще півроку нам читали курс педагогіки вищої школи і ось це було корисно і цікаво – знайомитися з тим, як студентів «ставити на місце» і… як «студенти можуть ставити на місце» нас, викладачів. Все інше «навчання» здійснювалося в ході роботи над дисертацією!
Аспирантура в СССР конца 1980-х годов история
А це ось мій науковий керівник крупним планом. Завжди трохи побоювався. Начебто посміхається, а як подивиться…
Однак якраз займатися роботою над нею було далеко не просто. По-перше, потрібно було «брати участь у житті кафедри», тобто хочеш не хочеш, а ходити на всі її засідання. Потім, оскільки ти «молодий», потрібно було або відвідувати курси лекторів, а якщо ти вже був лектором, читати лекції на заводах і фабриках міста. Правда, за них платили 5 рублів, але часу це забирало порядком. А ще треба було проводити заняття з вечерниками замість «старших товаришів». І знову-таки за це платили. Але час, час, час… Восени, взимку і навесні були заочники, з якими теж треба було займатися і яких доценти кафедри передоверяли нам. А ще хотілося адже і додому з’їздити, і хоча б трохи від «навчання» відпочити. Так що правий був мій шеф, коли сказав, що часу у тебе на все лише два роки. Тому від тих, хто дійсно хотів написати і захистити кандидатську дисертацію, потрібна висока самодисципліна і наукова організація праці. Але про це буде розказано в наступному матеріалі.
Продовження слідує…
Автор:В’ячеслав Шпаковський