Третя світова: «невидимий» конфлікт, який вже ведеться

0
1


Сьогодні США і Британія все також роздувають світовий конфлікт, але вже в іншій площині. З 2015 року і приходу Росії в Сирії, після відновлення Кремлем стратегічного паритету в 2018 році і зміцнення тандему Москва – Пекін, класичні методи вже не працюють.
Не секрет, що колективний Захід — майстер дипломатичного лицемірства. І якщо Британії та США вигідніше не афішувати конфлікт, це зовсім не означає його відсутність.
Так, в першій половині XX століття під мовчазну згоду Європи і США йшло вторгнення фашистської Італії в Ефіопії, Іспанська війна, розділ Чехословаччини, анексія Австрії, Фінська війна, вторгнення Японії до Китаю, італо-грецька конфлікт і так далі. Однак до тих пір, поки німецьку машину гітлерівської Німеччини не вдалося повернути проти СРСР, світової війною конфлікт не називався.
Сьогодні кібернетичні операції, гібридне вплив, рукотворні зміни режимів, безконтактні атаки дронів, тотальна розвідувальна діяльність і великі дані, що збирають інформацію про всіх, є аналогічною частиною Третього світового конфлікту, і з 1991 року, під ширмою демократії та поширення «свобод» багаття цієї війни лише роздувається.
Розпочавшись з насильницького розділу Югославії, він доповнився «Революцією троянд» у Грузії, «Пурпурової» революцією в Іраку, «Помаранчевою революцією» в Україні, «Тюльпанової» революції в Киргизії, «Революцією кедрів» в Лівані, «Шафрановою» революцією в М’янмі, «Бузковою» революцією в Молдавії. Довгим переліком переворотів в рамках Арабської весни, а це такі країни, як Туніс, Лівія, Єгипет, Ємен, Сирія, Бахрейн, Алжир, Ірак, Йорданія, Марокко, Оман, Кувейт, Ліван, Мавританія, Саудівська Аравія, Судан і Західна Сахара.
Потім була спроба «Жасминової» революції в Китаї в 2011 році, громадянська війна в Сирії, спроба «Болотної революції в Росії у 2012 році, Євромайдан на Україні, «Оцтова» революція в Бразилії, ще одна спроба перевороту в Китаї, але вже через Гонконг, перший криза у Венесуелі в 2017 році, політична криза в Південній Кореї, і, нарешті, сучасне тиск проти Каракаса і Мадуро.
Військові дії Заходу також множили нестабільність по всьому світу. У Перській затоці, при вторгненні на Гаїті, при перших масованих ударів по Сербії, під час повноцінних бомбардувань Югославії, у період так званої боротьби з тероризмом в Афганістані, області Африканського рогу, в Північному Пакистані, Іраку, Ємені, Лівії, Сирії і так далі.
Сьогодні США і Британія все також роздувають світовий конфлікт, але вже в іншій площині. З 2015 року і приходу Росії в Сирії, після відновлення Кремлем стратегічного паритету в 2018 році і зміцнення тандему Москва — Пекін, класичні методи вже не працюють.
У результаті поки на полі глобальної політики, військової сили, высоконаучных областей, у форматі мирного атома, космосу і так далі Росія успішно выправила протистояння з США (аналогічно вчинив і Китай в економічній сфері), в питанні цифровий колонізації та інформаційно-психологічної пропаганди, все виявилося не так просто.
Весь вищеописаний список провокацій і переворотів вівся в одному ключі — на першому етапі інформаційне поле держави захватывалось англосаксонськими інформаційними монополіями. В аспекті соціальних платформ — силами Google і Facebook, в розрізі фізичної бази — іншими IT-гігантами. На другому етапі, за агрегаторами новин, пошуковими і соціальними мережами в цільову країну приходили ті, хто покликаний заповнити їх «правильної» інформацією — «опозиційні» ЗМІ з іноземним фінансуванням, НКО, куплені «лідери думок» і так далі. На третьому етапі режим безперешкодно «міняли».
Китай же, закладає в основу своєї політики копіювання і вивчення чужого досвіду, а також Росія, на особистому прикладі знає цілі і методи США, заздалегідь вгадати майбутні тенденції. А тому турбувалися не лише обороною у військовому ключі, але і створенням власних соціальних мереж і сервісів з метою не допустити захоплення соціумів через інформаційну сферу.
У 2005 році в КНР було створено два аналога головного двигуна «кольорових» революцій Facebook — соціальна мережа Renren і найбільша в Китаї соцмережа Qzone, в 2009 році до них приєдналася копія мікроблогів Twitter — Sina Weibo. У 2006 році в Росії, також була створена своя соціальна мережа «Однокласники», а через кілька місяців і «ВКонтакте». Аналогом YouTube у Китаї став відеохостинг Youku, в Росії — цілий пул відеохостингів поменше.
Замість Google у КНР з’явився Baidu, чотири з п’яти китайських пошукових запитів тепер здійснюється через цю систему. У Росії, відповідно, виник «Яндекс». Аналогом платіжної системи PayPal в Китаї став AliPay, в Росії — «Яндекс.Каса» і «Яндекс.Гроші». Аналогом WhatsApp — WeChat і так далі.
Тобто в цілому Москва і Пекін створили власні аналоги для більшості західних систем цифрової інфільтрації — сервіси таксі, системи доставки вантажів та багато іншого, встигнувши таким чином захистити себе від тихого «захоплення».
У результаті, поки з комп’ютерів користувачів по всьому світу безперешкодно крокував Google і Facebook, Росія і Китай виявилися єдиними, хто мав вагомі альтернативи. Як наслідок, «Болотна» революція в Росії в 2012 році провалилася, як провалилася і спроба ініціації «Жасминової» інтернет-революції в Китаї. Далі КНР пішов за жорстким сценарієм «радянського» формату — по дорозі повних заборон і обмежень, Росія ж зупинилася на етапі точкового протидії з метою не повторення ситуації пізнього СРСР.
Коли в 2011-му, а потім і в 2014 році протести в різних містах КНР і в Гонконзі виявилися скоординовані через відеохостинг YouTube належить Google, мікроблоги Twitter, соцмережі Facebook і Instagram, КНР прийняла жорсткі заходи. Причому в першу чергу, справа була в тому, що Google ще в 2006 році зобов’язався блокувати доступ жителям КНР до сайтів з політично некоректним, з точки зору китайської влади, змістом. А замість цього сам опинився куратором антикитайських протестів. І якщо Росія в аналогічній ситуації обмежилася перенесенням дата-центрів і серверів, а також законом про національний інтернеті, Китай вчинив не так.
C 1 березня 2015 року в КНР було прийнято закон, згідно з яким всі акаунти в соцмережах, мікроблогах, форумах і на інших сайтах повинні були реєструватися із зазначенням реальних паспортних даних. Анонімність стала вважатися злочином. «Золотим щитом» («Великим китайським файрволом») був заблокований Google і всі його сервіси, Twitter, Facebook, Instagram, YouTube, Yahoo, Flipboard, LiveLeak та інші. Новинні портали — New York Times, Bloomberg, BBC, Wall Street Journal, Norwegian Broadcasting Corporation, Reuters та інші. Ресурси НКО формату Amnesty International та Репортери без кордонів», а також проамериканські регіональні медіа.
Навіть «Вікіпедія», яку безліч раз викривали в переписуванні історії на вигідний для Заходу лад, в КНР вибірково блокується, а замість неї функціонує енциклопедія Hudong.
До 2015 року в рамках державної програми мова йшла тільки про блокування. Тобто китайці могли заходити на заблоковані сайти сірими методами, не побоюючись реального переслідування. Однак після спроби революції через Гонконг офіційний Пекін почав полювання і VPN-сервісами.
Тепер в КНР працює обов’язкова реєстрація за паспортом практично скрізь, у тому числі в інтернет-кафе, при купівлі телефону або підключенні до мережі Wi-Fi (підтвердження через смс-код). З 1 травня 2017 року навіть для реєстрації в онлайн-іграх користувачі зобов’язані вказувати свої реальні дані з посвідчення особи.
Історія нашої країни показала, що повні заборони такого роду себе не виправдовують, але разом з тим ми маємо двоїсту ситуацію. Поки КНР повністю ізолював свою мережу від зовнішнього світу, а США через системи алгоритмів фільтрації соцмереж блокують будь-яку альтернативну (у тому числі російську) точку зору, на аудиторію в Рунеті впливають всі, кому не лінь.
Цілі армії анонімних російськомовних «тролів», найнятих в рамках Когнітивної стратегії, не особливо ховаючись пишуть під масками російських жителів. Знімають позитив з будь-якої серйозної статті або відео, множаться в стрічках спілкування впливових інформаційних, соціальних та розважальних майданчиків, продукують негатив і підривають моральний дух суспільства.
У результаті, якщо В КНР за рахунок паспортного входу відсіюється аналог «руських» прибалтів, «російських» українців та інших працюючих в російській мережі «псевдороссиян», а в західних соцмережах блокується альтернатива під приводом «інформаційної війни з Росією», в нашому інформаційному просторі спостерігається «гуляй-поле».
Для порівняння, близько двох мільйонів китайців займаються в китайському сегменті мережі тільки тим, що моніторять висловлювання в соцмережах за дорученням уряду. Так звані «контролери контенту» не звертають уваги на окремих людей, але вишукують структурну критику, яка на увазі скоординованості дій могла б бути результатом чиєїсь маніпулятивної діяльності з підриву країни.
Наскільки це виправдано? Наполовину. З одного боку, повна заборона вирішує проблему миттєво, з роками лише посилюючи її, однак, з іншого, на користь вибіркових заборон виступає ведеться зміна технологічного укладу.
Справа в тому, що Big Data (Великі дані), або, простіше кажучи, дані про цифрове сліді людей, їх покупок, запитів у пошукових системах, маршрутів прогулянок зі смартфоном в кишені, зберігаються в будь-якому випадку. Питання лише в тому, в чиїй кишені виявиться ця інформація. Китай, блокуючи західні сервіси, заявив, що не бажає віддавати «базу даних про китайських людей чужій державі», Москва ж заради спокою громадян погодилася піти на цей компроміс.
Тим не менш у всього є свої межі, і якщо приватне виробництво в Росії практично повністю управляється західним програмним забезпеченням, то це вже не питання комфорту, а аспект безпеки.
Завдяки іноземному програмному забезпеченню Захід бачить не тільки, скільки і чого виробляє наша країна, але і що потрібно суспільству, в яких масштабах споживається і яким чином продається. Як наслідок, у разі введення чергових санкцій така інформація не тільки покаже, які підприємства повинні підпасти під заборони, але і якого рівня тиск має чинитися, щоб вивести на вулиці людей.
В окремих випадках, як це вже бувало з історією навколо Криму, така ситуація дозволяє дистанційно зупиняти ціле виробництво, а складні верстати з програмним управлінням, навіть будучи зібраними в Росії, російські заводи не мають права навіть пересувати. Мало того що вони безперервно рапортують виробнику, скільки продукції випустили, так ще і незнімні GPS-трекери блокують роботу в разі найменшого неузгодженого переміщення.
Банківська сфера також значною мірою управляється ззовні і до введення національної платіжної картки «Світ», а також швидкого запровадження аналога «Свіфт», через сервіси і транзакції «Віза» і «Мастеркард», давала Захід можливість бачити країну наскрізь — всі зарплати, всі покупки і всі платежі.
Все це в сукупності і є невидима Третя світова війна, з тією лише різницею, що ведеться вона в інформаційно-психологічній сфері кібернетичної.
На щастя, конфлікт дає нашій країні і переваги. Без нинішнього антиросійського і антикитайського впливу у нас би не було карти загроз. Ще кілька років тому п’ята колона в Росії всіма силами підштовхувала країну «негайно» ввести інтернет-речей, відкрити мережеві кордону, підключитися до системи західного «небесного інтернету» і багато чому іншому, маючи на увазі під цим те, що інструментарієм повинні стати західні стандарти і програмне забезпечення. Нібито питання стоїть настільки гостро, що країні потрібні готові, тобто чужі технології замість своїх.
Тепер же, після диких історій навколо санкцій, турбін Siemens в Криму, Facebook і Twitter-переворотів, історії навколо Huawei і загроз «відключення» Росії від «Свіфт» та інтернету, все це дозволило перенаправити розвиток галузі з ніші цифровий колонізації, в цифровізацію на благо країни. На імпортозаміщення заліза і софта.
Поки що у цій справі досягли успіху лише три країни — США, Китай і Росія, і якщо у Москви є найкраща в світі сфера інформаційної безпеки, а також першокласні програмісти, а у КНР є вся вироблена ланцюжок «заліза», для оборони в новому типі війни у нас відкривається не тільки ідеальний симбіоз, але й непогані шанси.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here