Психіатри називають шизофренію «смітником психіатрії». Мовляв, усе незрозуміле звалюють туди. Але серед цього незрозумілого зустрічаються і давно відомі синдроми, хоча і дуже рідкісні.
Європейський комітет експертів з рідкісним захворюванням (EUCERD) нараховує їх близько 8 тисяч. Є серед них і психіатричні. Розповімо про найцікавіші.
Синдром Капгара
«Місіс Д., 74-річна заміжня домогосподарка… вірила, що її чоловік замінений стороннім чоловіком. Вона відмовилася спати з самозванцем, замикала спальню, попросила у сина пістолет і вступила в боротьбу з поліцейськими, які прийшли її госпіталізувати. Іноді вона вірила, що її чоловік був її давно померлим батьком. Інших членів сім’ї вона легко впізнавала», – так описують у своїй роботі «Пімозид в лікуванні синдрому Капгара. Історія хвороби. Психосоматика» психіатри Пассор і Варнок типовий випадок марення негативного двійника, або синдрому Капгара.
Вперше цю дивну хворобу виявив французький психіатр Жозеф Капгр в 1923 році, назвавши її «ілюзією двійників». Симптоми прості: людина впевнений, що когось із його близьких (а то і його самого) замінив двійник. Зрозуміло, зі злісними умыслами. Цей вид синдрому насправді вважається симптомом, тому що часто є частиною інших психіатричних захворювань, наприклад шизофренії або неврологічних недуг.
А ще буває маячня «позитивного двійника», в цьому випадку знайомого дізнаються у незнайомців. Крім цього синдром Капгара включає в себе так званий синдром Фреголи – переконаність людини в тому, що деякі люди навколо насправді йому знайомі, але спеціально змінили зовнішність і загримувалися, щоб залишитися невпізнаними. Синдром отримав назву завдяки Леопольдо Фреголи, італійському коміку початку XX століття, славившемуся своїм вмінням міняти зовнішність прямо по ходу дії.
Ще одним проявом синдрому Капгара вважається маячня интерметаморфозы. У цьому випадку хворий впевнений, що все його оточення, включаючи предмети і ландшафт, перевтілилися в інші образи.Виникнення цього захворювання, як і більшості психіатричних недуг, достеменно невідомо. Але є припущення, що воно пов’язане з фізіологічної патологією мозку, а саме, з пошкодженням волокон, що зв’язують веретенообразную звивину (де відбувається розрізнення образів) і мигдалеподібне тіло (яке відповідає за емоційну перевірку об’єктів). Таким чином, людина може пізнавати людей або проявляти емоції, але «плутатися» у зв’язках між ними.
Гіпотеза, втім, не пояснює, чому ці зв’язки часто бувають порушені лише при сприйнятті одних і тих же образів, як у прикладі Пассора і Варнока. Психотерапевти пов’язують подібні симптоми і з внутрішньоособовими конфліктами людини. Чи варто говорити, що кожен випадок індивідуальний.
Синдром чужої руки
Про нього чули багато. А все завдяки фільму «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав боятися і полюбив бомбу» (в ньому розповідається про людину, права рука якого то і справа вскидывалась в нацистському вітанні і починала душити свого володаря), після якого, до речі, захворювання стали називати «хворобою доктора Стрейнджлава».
Насправді це складне психоневрологічне розлад, при якому одна або обидві руки людини діють самі по собі. Захворювання іноді супроводжується епілепсію і відноситься до так званої апраксія – порушення цілеспрямованих рухів при збереження їх складових елементарних рухів. Апраксія – наслідок вогнищевих уражень кори великих півкуль головного мозку або провідних шляхів мозолистого тіла.
Вперше синдром чужої руки був описаний в 1909 році німецьким неврологом Куртом Гольдштейном, які спостерігали пацієнтку, яку під час сну душила власна ліва рука. Ніяких інших психічних відхилень лікар у неї не виявив, і оскільки напади припинилися, відпустив, що називається, зі світом. Втім, після її смерті йому вдалося розкрити тіло. Тоді він і виявив пошкодження мозку, зруйнував передачу сигналів між великими півкулями. На цьому дослідження синдрому були припинені і поновилися лише в 1950-х роках, коли в практику лікування епілепсії увійшло розсічення з’єднань великих півкуль. І, здається, це допомагало, якщо б не одне «але»: у прооперованих почався синдром чужої руки.
Незважаючи на те, що захворювання носить суто фізіологічний характер, психотерапевти задаються питанням: а чи не приєднується до фізіології психологія? Адже «неслухняна» рука далеко не завжди грає на музичному інструменті або малює – саме вона душить людину, що може бути пов’язано з надлишковим почуттям провини.
Синдром зомбі
По-науковому він іменується синдромом Котара – по імені французького невролога Жуля Котара, описав його в 1880 році під назвою «марення заперечення». Людині малюються картини катастроф, всезагальна загибель і світові катаклізми. Сам же він може здаватися собі найбільшим злочинцем в історії або найбільшим хворим, які заразили Снідом, сифілісом і отравившим своїм смердючим диханням весь світ, або – що ще дивніше – що його тіло набуло розміри Всесвіту (саме тому синдром Котара іноді відносять до маніакальному марення величі, тільки з від’ємним знаком). Все це дуже часто включає і переконання в тому, що частина людини, його органи чи він уже мертвий (іноді – що померло все живе на Землі). В цілому, людина відчуває себе як світове зло.
Не дивно, що багато пацієнти вірять у своє безсмертя, і щоб перевірити свої здогади… просять оточуючих вбити їх або вирішуються на це самі. Синдром може спостерігатися при шизофренії, але, як правило, при важких психотичних депресивних станах. А також при прогресивній деменції і атеросклерозі. Особливо часто синдром зустрічається при старечих депресіях і психозах. Хоча може спостерігатися в будь-якому віці, в тому числі в молодості. У цьому випадку синдром прийнято пов’язувати з яскраво вираженою депресією. Перед першим епізодом марення спостерігаються ознаки сильної тривожності, що триває кілька тижнів або навіть років.
Тріхотілломанія і трихофагия
А ось ця недуга може діагностувати хто завгодно – досить поглянути на голову людини. Страждають трихотилломанией приречені мати вельми непривабливий зовнішній вигляд, а все тому, що люблять виривати волосся на власній голові (а також інших частинах свого тіла, у тому числі в районі вій і брів). Причому до такої міри, що замість шевелюри залишаються жалюгідні лисини. Втім, «люблять» – невірне формулювання. Виривання волосся відбувається на тлі стресу, хоча особи з неврівноваженою психікою роблять це і без усяких на те зовнішніх причин.
Жах полягає в тому, що тріхотілломанія нерідко поєднується з іншим синдромом з приставкою «трихо» (від грецького «трихома» – «волосся») – трихофагией, тобто просто поїданням волосся (не тільки своїх!). Причому нав’язливим. В особливо запущених випадках це навіть може призвести до утворення грудки з волосся в шлунково-кишковому тракті.
Вперше хвороба була описана французьким дерматологом Франсуа Анрі Аллопо аж у 1889 році. А ось про трихофагии у тому ж XVIII столітті вперше повідомив інший французький доктор – хтось М. Бодамант, виявив в шлунку 16-річного юнака великий волосяний ком. В медицині, до речі, на цей рахунок є навіть окремий термін – ще один синдром – так званий синдром Рапунцель, коли скупчення волосся в шлунку людини досягає такої кількості, що «хвіст» від нього – про, жах – простягається в кишечник. Відомий навіть випадок, коли з шлунка 18-річної дівчини вилучили 4,5 кг (!) волосся. Операція була своєчасною, в іншому разі результат міг бути дуже сумним.
Загалом, хвороба дійсно небезпечна, а ось універсального порятунку від неї, схоже, немає. Крім психотерапії застосовують ліки, що використовуються при депресіях і тривожних станах. Втім, порівняно недавно у людей, які страждають трихотилломанией, було виявлено пошкодження гена SLITKR1. Якщо генна природа хвороби підтвердиться, це дозволить розробити більш ефективні засоби для її лікування.
Андрофобия
Або просто боязнь чоловіків. Здається, їй страждають багато представниць прекрасної половини людства, але не все так просто. Андрофобия – це не просто цілком собі нормальний страх перед протилежною статтю (який властивий і чоловікам, і жінкам): страх здатися смішним або непривабливим. Андрофобию супроводжують хвилі фізіологічні симптоми – почервоніння або збліднення шкіри, тремор, нудота (аж до блювоти), паніка в присутності чоловіків, рясне потовиділення і навіть позиви до дефекації і сечовипускання.
І ось тут про порушення в роботі мозку мова не йде, хоча хвороба може бути пов’язана і з социотревожным розладом (тобто острахом знаходження в суспільстві взагалі, виконання будь-яких суспільних дій, або дій, пов’язаних з залученням уваги сторонніх осіб, у тому числі поглядів перехожих і т. д).
Цікаво, що андрофобия може спостерігатися і у хлопчиків, які до досягнення ними статевої зрілості відкидають всякі прояви чоловічої брутальності. Лікарі пов’язують андрофобию з травмами дитинства. Найчастіше з епізодами рукоприкладства з боку батька або інших родичів чоловічої статі, сексуальних домагань чи насильства, неповажного ставлення до матері, спостережуваного дитиною, і т. д. Однак у деяких випадках причиною такої фобії може стати перший сексуальний досвід або просто досвід відносин, який виявився невдалим.
Хвороба має психологічні корені, тому і лікують її насамперед психотерапією, хоча можуть застосовуватися й медикаментозні препарати, що знижують тривожність.
Синдром Аліси в Країні чудес
Це поетичне назву не таїть у собі ніякої романтики, а характеризується як котре дезінформує неврологічний стан, що проявляється в порушеній сприйнятті людського тіла або його частин. Простіше кажучи, людина бачить себе або занадто маленьким, або гігантом, такими ж можуть здаватися йому тільки частини власного тіла. При цьому руки, ноги, голова і інші частини можуть змінювати у сприйнятті людини не тільки свої розміри, але і форму. Ось вже не засумуєш! А адже при цьому синдромі піддаватися змінам можуть також і навколишні предмети і люди. Цікаво, що тим часом людина може дивитися на себе в дзеркало і бачити, що все в порядку, хоча чітко відчуває, що його голова, приміром, десятиметрового розміру.
Зрозуміло, що нічого спільного з проблемами зору цей синдром не має. Його пов’язують тільки з психічними явищами, причинами яких може бути головний біль (описані випадки, коли людям під час нападів мігрені здається, що вони надзвичайно збільшуються в розмірах, то, навпаки, зменшуються), епілепсія, енцефаліт, органічна патологія або пухлина головного мозку, використання психоактивних речовин, гостре вірусне захворювання, інфекційний монокулез, вірус Епштейна – Барр (між іншим, один з найбільш поширених вірусів людини) і бог знає що ще.
Прозопагнозия
А ось це дивне захворювання характеризується нездатністю людини пізнавати особи. При цьому предмети він бачить і впізнає абсолютно чітко. Можна собі уявити, яким кошмаром здається йому життя: він просто не може запам’ятовувати і розрізняти людей, навіть близьких родичів – для нього вони всі на одне обличчя. Такі випадки були описані ще в XIX столітті – американським неврологом Джоном Хьюлингсом Джексоном і знаменитим французьким психіатром Жаном Шарко. А от термін «прозопагнозия», утворений від давньогрецьких слів, що позначають «особа» і «неузнаваніе», ввів німецький невролог Джосим Бодамер.
Він описав три випадки, включаючи випадок 24-річного чоловіка, який після кульового поранення в голову перестав впізнавати не тільки своїх рідних і друзів, але і власне обличчя. Втім, у нього повністю збереглися тактильні, слухові та інші почуття, на допомогу яких йому відтепер і доводилося орієнтуватися.
Вчені сходяться на думці, що захворювання може носити генетичний характер, а може бути викликана травмами, пухлинами або – ще частіше – судинними порушеннями у правій нижньо-потиличної області головного мозку з поширенням вогнища на прилеглі відділи скроневої і тім’яної часток. Справа в тому, що наш мозок зчитує інформацію про осіб якось інакше, ніж решту.
Однак у більш тяжких випадках людина втрачає здатність розрізняти не тільки обличчя, але й взагалі будь-які предмети, які можна назвати належать до одного виду об’єктів. Хворий розуміє, що перед ним особа, а ось чия – не знає, або що перед ним машина, але якої марки – визначити не може. Цікаво, що прозопагнозией в старості страждають в основному лівші. Ще один феномен недуги – хворі, як це ні парадоксально, гірше запам’ятовують людей, з якими постійно контактують у повсякденному житті.
Автор: Ольга Іванова
