«Дуга русофобії» від Прибалтики до Грузії: як її нейтралізувати?

0
81

Едуард Біров

Якою повинна бути м’яка сила Росії?
У Грузії вже тиждень як черговий напад русофобії в гострій фазі – і його вже не можна віднести на рахунок шаленого Саакашвілі і купки екстремістів, які ненавидять «кремлівський режим». Це щось більше – на вулицях Тбілісі біснуються тисячі грузин, нападали один на одного в безсиллі вбити російського депутата, а після указу Володимира Путіна про введення Росією економічних заходів тиску, ресторатори, футболісти і прості грузини в соцмережах намагаються всіляко обмежити росіян. Поставити клеймо окупанта, підвищити ціни для громадян Росії, замінити їх на туристів з інших країн…
При цьому провокація проти депутата Гаврилова переслідувала виключно внутригрузинские політичні цілі – чергова спроба Саакашвілі повернутися до влади на хвилі невдоволення нинішнім режимом. Фокус в тому, що для внутрішньополітичних цілей використовується ненависть до Росії, яка стала масовою.
Радикальні нацики в Грузії були завжди – як, втім, і в інших республіках СРСР – і радянські спецслужби контролювали їх спроби влаштувати теракти в 60-70-ті роки (про що, звичайно, не оголошували заради дружби народів). Але зараз мова йде саме про масову русофобії – про щирої ненависті великої кількості простих грузинів до Росії, про почуття, яке використовують політики, щоб пояснити всі проблеми або щоб прийти до влади, почутті, яке об’єднує і згуртовує маленький і гордий народ.
Ненависть, як зазвичай, ірраціональна і зовсім не пояснюється війною 080808, в якій, безумовно, винен сам Тбілісі. Ненависть, химерно поєднується з економічною залежністю від Росії: грузини продають окупантам вино, брали наших туристів, які обслуговували їх, беруть наші гроші, самі заробляють рублі в Росії. І все це, не перестаючи ненавидіти російських окупантів.
Втім, те ж саме відбувається і з українцями. Варто послухати розмови тих з них, хто, приїхавши в Росію за довгим рублем, повертається з Київського вокзалу, – як щиро вони ненавидять Москву, Росію, особисто Путіна і всіх тих, хто за нього голосує. І не тільки западенці, а російськомовні жителі східної України, деякі навіть з Криму.
Так, вони не накинуться на вас з кулаками, якщо не в натовпі – більш того, будуть запевняти, що ненавидять тільки саму російську владу, а проти вас особисто нічого не мають. Але це самообман: насправді їх ненависть легко перейде на вас особисто, якщо ви спробуєте заперечити їх бредням, що Росія агресор і окупант. Їх ненависть не до особисто Путіну, ними рухає справжня русофобія, а Путін лише прикриття, як колись прикриттям для агресорів був деспот Сталін чи царська влада.
Лавров назвав те, що відбувається біснування в Грузії «ще одним прикладом наслідків геополітичної інженерії західних колег». І, на жаль, ця інженерія надзвичайно ефективно на пострадянському просторі. Захід виплекав масову русофобію не в окремій країні, а майже по всій протяжності західної і південної меж – у Грузії, на Україні, в Прибалтиці, Молдові (навіть з урахуванням прихильників Додона).
Навіть в союзних Казахстані та Вірменії, де минулого літа протести трохи не взяли антиросійський характер, самогубний для вірмен. Навіть у братській Білорусі зріють відверто націоналістичні сили, в останні роки відверто прикриваються офіційним Мінськом. Виходить та сама дуга русофобії, про яку мріяв ще Бжезінський.
Вірус «небратьев» вразив майже всіх колись наших братів, російський світ знаходиться в оточенні ворожих лімітрофів – і це не вигадка кремлівської пропаганди, а відчутна реальність. Не дивно, що після всього, зробленого для «небратьев», автоматична реакція росіян на таку чорну невдячність – щире відторгнення. Але це саме те, що і необхідно заносчикам вірусу «небратья». Росії добре б не просто послати лімітрофів куди подалі, а спробувати розібратися, які механізми роблять вірус ефективним і що йому можна протиставити. Не зрозуміти і пробачити – ні в якому разі, а розпізнати і нейтралізувати.
Економічні санкції і торговельні обмеження, які Москва час від часу використовує – це правильний і часом досить ефективний метод, враховуючи розміри російської економіки за співвідношенням з невеликими сусідами. Удар рублем здатний змусити зарвавшееся уряд протверезіти і відмовитися від публічної русофобії: яскравий тому приклад – приведення до тями Туреччини завдяки ембарго. Та й та ж Грузія буквально через кілька місяців після 080808 стала просити Москву повернути їх вино та «Боржомі» на російський ринок. Все це так.
Однак економічний прагматизм здатний тільки ситуативно карати за русофобію, але не викорінювати її. Більш того, часто такий прагматизм інтерпретується пропагандистами як крайній цинізм Москви, яка, мовляв, намагається задушити маленький вільний народ, і тим самим живить ненависть до Росії. Ненависть, повторюся, ірраціональна, і її не побороти сухою мовою цифр і грошей. Так, можна і не здаватися такою метою – Росія цілком здатна прожити і в оточенні кусають її мосьок, які навіть гіпотетично не можуть завдати серйозного удару.
Але таке оточення – все ж фактор, що послаблює Росію. Так, Захід буде використовувати їх як плацдарм, що дозволяє створювати провокації – якщо не військового, то інформаційно-диверсійного характеру. Ті ж тисячі інтернет-тролів, найманих західних НКО серед російськомовних прибалтів, кавказців, українців, среднеазиатов вносять чималий внесок у дезорієнтацію росіян, які часто сприймають коментарі в соцмережах за голос народу. Не кажучи вже про терористичної і екстремістської загрозу з боку прикордонних «небратьев».
Повна економічна блокада – не вихід, вона звужує наш власний ринок товарів і обмежує ареал російського світу. Так, добре б не купувати їхні товари, розвиваючи вітчизняне виробництво, але повністю відрізати країни-лимитрофы від Росії не вийде – з сусідами доведеться так чи інакше взаємодіяти, співпрацювати, торгувати, і приклад України, з якої знову зростає товарообіг, тому приклад. І тим більше недопустимо замикати російську культуру в рамки від Брянська до Північного Кавказу.
Набагато ефективніше працювати з свідомістю і серцями людей – навіть тих, хто налаштований до тебе вороже. Входити в довіру і міняти їх установки – ось вищий пілотаж горезвісної м’якої сили. Американці навіть в умовах внутрішньої дестабілізації продовжують використовувати її з високою ефективністю, а ми поки, на жаль, не навчилися цього.
Виставки і концерти «Росспівробітництва» на тлі другосортною російської маскультури апріорі програють американським массмедийным проектів – той же серіал HBO «Чорнобиль» створив в головах мільйонів образ російського дикуна, не вміє користуватися атомом. Що повністю суперечить реальності, в якій «Росатом» завдяки високонадійним технологій домінує на світовому ринку.
Немає, і у нас є прекрасні приклади м’якої сили. Той же «Безсмертний полк», що збирає під знамена всіх тих, хто не зрадив пам’ять воїнів і російський світ, в тому числі в тій же Грузії і на Україні. Сюди ж можна віднести і повернення Георгіївської стрічки, якщо тільки її не розтягують на кілометри заради рекордів. Але інших державних проектів м’якої сили практично не існує – там або офіціоз, або дурість.
Завдяки приватній ініціативі з’явився найвідоміший російський мультфільм пострадянського періоду – «Маша і ведмідь»: його автор Олег Кузовков зробив більше для м’якого впливу російського світу, ніж всі чиновники, які займаються просуванням Росії за кордоном.
Пригадується ще ледве почався, але, на жаль, не отримав розвитку флешмоб «Пісні воєнних років» – він діяв безпосередньо на душі людей колишнього СРСР, через бар’єри антиросійської пропаганди, служив точкою зборки всього найкращого на пострадянському просторі і не тільки.
Не варто вважати це дурницями і танцульками, які не стоять сил і уваги російської держави. По суті, завдяки такого роду акцій та флешмобів, а не тільки доларам, американці змогли переформатувати мільйони тих, хто ще вчора були нашими співвітчизниками та однодумцями.
Немає необхідності повертати грузинів чи прибалтів у єдину з Росією країну (чого вони так бояться, не здогадуючись, що нам цього не потрібно), але цілком правильна завдання зробити їх не ворожими Росії, встановити нейтральне, а краще – прихильне ставлення до того народу, якому вони зобов’язані життям та досягненнями.