У 1902 році американська компанія “Studebaker” заснована голландськими емігрантами випустила свій перший електромобіль. Подейкують, що схему електрообладнання розробляв для підприємливих братів Генрі, Клемента, Джона Міллера, Пітера і Якоба Студэбэке сам Томас Едісон. Правда перший бензиновий авто вони випустили пізніше у 1908 році, коли почали співпрацювати з компанією Гарфорд, останні мали досвід виробництва бензинових силових агрегатів.
Взагалі, вся історія компанії більше схожа на якийсь детектив, і я обов’язково як-небудь розповім і про це, але сьогодні я присвячу випуск добре всім відомого шести колісного вантажівці US 6, який поставлявся в нашу країну в роки другої світової війни по «ленд-лізу».
Цікаво, що цю машину, після випробувань квартирмейстерским корпусом сухопутних сил США в американську армію не взяли. Специ вирішили, що вона призначена для експлуатації в країнах з мережею поганих доріг або взагалі без них. Дивно, але так полюбився радянським військовим «студер» насправді був досить звичайним автомобілем. В 1942, а саме тоді було налагоджено серійне виробництво машин в Америці, їх випускали по 4 тисячі штук в місяць. Саме тому до 44-го їх проведуть у кількості 152 тисячі, всього ж в СРСР таких вантажівок до кінця війни їздило 200 тисяч. Справа в тому, що їх робили і у нас на заводі ЗІС.
Що ж це була за машина? Її відразу можна було впізнати по стоїть вертикально радіатора, прямокутним крил і квадратної кабіні. Кабін теж було два варіанти, дерев’яно-металеві та з м’яким тентом. Не всі версії мали і колісну формулу 6х6, були екземпляри і з приводом тільки на задні колеса, але вони в СРСР були майже невідомі. Найголовніше інше, за свою прохідність і запас ходу в 400 кілометрів, на сотню 87 сильний вантажівка витрачав 36 літрів бензину, їх використовували в Червоній Армії не тільки як тягачі для гармат, але і як автомобіль на платформі якого монтувалися легендарні системи залпового вогню БМ-13 або Катюша. Якась частина машин повернулася назад в Америку після 45, але багато їх і залишилося. Дивовижна простота конструкції і живучість визначили долю цієї машини, її продовжували експлуатувати аж до середини 60-х років.
Кілька цікавих фактів. Разом з машиною в комплекті йшли — досить об’ємний том керівництва по експлуатації та ремонту, набір інструментів, він був необхідний, адже в США дюймова система, а не метрична як у нас і нарешті найцікавіше у всіх автомобілях без винятку поставлених в СРСР з США повинна була знаходитися щільна шоферська куртка зі шкіри, такий собі презент від компанії. На жаль, документальних свідчень і світлин водіїв в цьому «прикиді» мені виявити не вдалося. Швидше за все до водіїв такий одяг просто не доходила. Майже в усіх вітчизняних фільмах про війну цей автомобіль присутня в кадрі, але одним з головних дійових осіб його зробила сцена погоні у стрічці «Місце зустрічі змінити не можна».
Загалом вантажівка вірою і правдою слугував нашій країні внісши свою лепту в перемогу, і по праву є рекордсменом по ленд-лизовским постачання. Тому за ним навіть закріпилося прізвисько «товариш Студебекер».
P. S.
На жаль через рейтингу не можу розмістити відео.
“Копырин рвонув з місця, але ми і п’яти метрів не проїхали, як Фокс стрибнув на підніжку повільно рухається попереду вантажного “студебекера”. Ми вантажівка раніше в темряві не помітили, а Фокс саме тому біг по вулиці, ризикуючи потрапити під кулі. “Студебеккер” чекав його тут! Він звернув на Неглинку і погнав, не включаючи фар. Копырин наздогнав оперативників, вони влетіли в автобус, і Жеглов крикнув: – Копырин, не відставай! – Як же, не відставай! – бормотнул Копырин. – У “студера” мотор втричі…”.
