Говоримо з Максимом Оленевым, отчественным істориком-генеалогом, дослідником.
– Існувала дідівщина в царській армії і в чому вона полягала?
– У рекрутської армії так званої “дідівщини» не було і бути не могло в принципі. Та армія була прошарком зі своїми правилами і привілеями. Так і термін служби у неї (25 років) нестатутних взаємин не сприяв.
Рєпін. Проводи новобранця
Навчання військовій справі надійшов на службу рекрута в першій половині ХІХ столітті тривало кілька років, зазвичай два-три роки. Фактично це означало, що взятий на військову службу рекрут навчався всьому необхідному, повторюючи те, що робили більш досвідчені солдати.
– Хто ж тоді навчав молодь на правильний шлях?
– У російській армії у ХІХ столітті існувала особлива фігура – так званий «дядько». Військовий енциклопедичний лексикон 1856 року так визначає роль цієї особи: «впродовж одного року всякий поступає на службу вважається рекрутом і перебуває під особливим наглядом старого солдата (дядька), якій він повинен підкоритися і віддавати честь як єфрей тору. За дядько спостерігає за поведінкою рекрута, керується його у придбанні необхідних для кожного солдата знань і повторює з ним ротну школу, після придбання якої, новобранець надходить вже в розряд молодих солдатів».
У спеціальній пам’ятці, призначеної для «дядьки», який призначався для навчання новобранців, вказувалося, як йому потрібно зустріти молоде поповнення: «прийшли твої новобранці в казарму – перша справа опитай, як їх звуть і назви себе. Покажи їм ротний образ, назви святого і примусь їх перехреститися і помолитися Богу, щоб служба пройшла тихо, без горя і щоб вишкіл далася легко.
З кожного новобранця-мужика треба зробити відмінного солдата, тобто чесного і хороброго воїна, цілком слухняного своїм начальникам і готового скрізь, у будь-який час, виконувати всякі накази начальника. «Дядько» грав важливу роль у початковому навчанні молодого рекрута.
– Ким був цей «дядько»? Хто його контролював?
– Як правило, вчителі для молодих солдатів, тобто «дядька», відбирали з середовища найбільш підготовлених солдатів, що вже мали тривалий термін служби і добре розбирається в тому, чого і як треба було вчити молодого рекрута. Зазвичай за таким «дядьком» закріплювали кілька молодих рекрут. За діяльністю цього наставника зобов’язані були наглядати унтер-офіцери, які при необхідності могли втручатися в процес навчання рекрута і навіть, якщо виникала така необхідність, могли усунути недбайливого «дядька» від виконання службових обов’язків. Необхідно відзначити, що певну частину навчання рекрути брали на себе унтер-офіцери і молодші офіцери, призначені відповідним наказом командування військової частини.
– Як співвідносилася класовість громадян і статутні відносини?
– Це питання треба розділяти на дві площини – лінійну та вертикальну.
З лінійної була маса питань. Наприклад, як могли уживатися в одній казармі, дворянин і селянин? Адже були поодинокі випадки (їх насправді не так багато), коли дворян (правда, здебільшого дрібних) зараховували в звичайні піхотні полки рядовими. Хоча все-таки посади вони обіймали краще.
І в мій час зі мною поруч, зокрема, служили деякі «не прості» молоді люди. Батьки завжди намагалися допомогти своєму чаду, якось полегшити його службу. Або спробувати вибити для нього військовий округ ближче до будинку, або посаду не курну або відправити «під нагляд» в частину до якого-небудь знайомого офіцера.
З горизонтальною ж площиною все простіше. Офіцерський корпус в основному був дворянський, тому відносини з нижніми чинами, вихідцями з простого стану, в чому будувався за принципом «я – господар, ти – холоп».
