Армія російська, однак!

0
30


Є у мене брат. Класний пацан двадцяти років отроду. Трохи пофігіст, злегка мажор (йому хочеться так думати), сильно романтик. Коли моєму братикові виповнилося шістнадцять років, постало перед нашою родиною питання-питання: куди піти вчитися?
Атестат у нього, скажемо прямо, виглядав погано, особливо ерудицією він не відзначався, у відмінників і околоотличниках не значився.
Крім вищеназваних переваг ми ще стабільно прогулювали, шарахалися по більярд-клубах, бовталися по нічним клубам, попивали пиво і всі інші принадності… загалом, вели неприйнятний для сина полковника Червоної Армії спосіб життя.
Мама журилася, тато зеленів від злості, я підкидала на походи в кав’ярню і висновок численних панянок «у світ».
На запитання «Ким ти хочеш стати в житті?» брат відповів з притаманною його віком доцільністю: «А пофик, лише б гроші було»!
І на сімейній раді, переступивши через мамині ридання, мої сумніви і братов пофігізм, папа прийняв авторитарне рішення.
— ВІЙСЬКОВЕ УЧИЛИЩЕ! — сказав тато.
Ми не посміли заперечити. Треба було чути, що брат казав після ради!
— Я буду вчитися! — кричав хлопчик. — Я вам доведу! Я піду в Щукінське! Я піду в МДУ! Плешка чекає мене!
— Ага… А ти знаєш СКІЛЬКИ це буде коштувати з твоїм атестатом? — охолоджувала я його запал.
— Я сам! Все сам! — волав він, нагеливая чуб.
Загалом, через деякий час ми знайшли репетиторів, ми обдарували всіх вчителів і завучів школи французькими парфумами, тато всіма правдами і неправдами знайшов зв’язку… (жах-жах) … і ми стали готуватися.
Треба віддати належне нашим предкам, навчальний заклад вони вибрали гідне і втратили п’ять років життя, щоб цей «дурень» (люблячи!) отримав атестат таки без трояков, натаскался у приватних викладачів і, в результаті, не зганьбив прізвище на вступних.
Папа посивів, у мами почалися глюки… Одинадцятий клас ми закінчували всією родиною.
Всього, крім брата…
Він продовжував удосконалюватися в «американці», знайшов подружку з запитами, що замість походів до репетиторів вештався … А біс його знає де він хитався, однак гроші, видані йому на оплату «німецького», «літри» і «історії», радісно їм витрачалися на сорочечки від підробленого Армані і парфуми від Армані імовірно справжнього (майже живого).
Коли цей факт з’ясувався, тато випив пляшечку корвалолу, запивши це пляшкою коньяку. Після цього мама проводжала синочка до будинку викладача, чекала в під’їзді і за ручку тягла додому, щоб дитя не звалило на танцюльки!
Це ще що!!! Нам же по фіз-рі треба було мінімум здавати. Зараз вже не пам’ятаю, але там треба одинадцять разів підтягнутися, крос на три кілометри відмотати і віджатися по-людськи.
Ясний красен, з нашими мажористыми замашками що таке «турнік» ми знати не могли. І знаєте! Мама ( а їй на той час було п’ятдесят два) щоранку виходила з ним на пробіжку і вивішувала цю гламурну сардельку на перекладину, щоб сарделька накачала м’язи…
Смішно? Ха! Ми ридали…
Минув рік. Випускні здавали теж всією родиною. Я писала твір з «Мертвим душам» і отримала б відмінно, якщо б цей придурь розставив по-людськи коми (мабуть — сімейне). Папа здавав алгебру з геометрією в шкільному туалеті, а мама несла відповідальну функцію з заносу в аудиторію шпаргалок і передачі їх випускнику.
І через півмісяця настав час ІКС!!! Він повинен був настати!!! Схоже, що ми боялися більше абітурієнта. Той моторошно журився за обстриженого чубчика і сережки, яку папа власноруч спустив в унітаз.
А з ранку в понеділок ми поїхали «у табори»! Там потенційного курсанта чекали вступні іспити і нелегка бойова життя в наметах. Хто знає, той уже зрозумів… Хто не знає… Так належить. Їх забирають від тить ки — цих сопляков — і везуть далеко-далеко, аж у саме Підмосков’ї в нашому випадку. Їх заганяють за червонозоряний паркан і злі прапорщики, офіцери і старшокурсники починають над ними всіляко знущатися. Починаються побудови, зарядки, пробіжки (це вам не з матусею навколо будинку шльопати) і … іспити… Три іспиту, зарахування за физре, співбесіду — і ти курсант!!! Ура!!!
Хрін вам, а не «ура»! Вони там ридають, як немовлята! Вони вже через три дні додому просяться. Не перебільшую — бачила! Наш, на диво, був спокійний. Страшний, як чорт — лис, вухастий, худосочен. Але спокійний! Ми навіть злякалися, мовляв, не свихнулась наша дитино… Неее. Не свихнулась. І коли в списках ми побачили його (нашу) прізвище, радості не було меж. Ми з татом надрались, мама ридала (вона весь час ридала), а що робив брат — невідомо, оскільки бачити нам його дозволяли по дві години на тиждень.
Ми приїжджали в частину, розміщувалися на плацу (ми і ще дві тищі щасливих сімей) і з жахом дивилися як наш гламурний потвора жере курку-гриль брудними руками.
І це хлопчик, який вважав, що якщо з ранку треба користуватися КЕНЗО, то ввечері краще не заважати запах з Валентино…
Правда, він мені втіхушку скаржився, що всі-козли, і армія — місце для представників нижчого класу і дітей робітників районів, але зуби сцеплял і посміхався!
А потім його відправили на КМК (курс молодого курсанта). Це вже після вступу. Йому дозволили три дні побути вдома, і знову на полігон! Всі ці три дні дитинка спала. На дзвінки подружок і дружків не реагувала. Спала і жрала!!!
І КМБ (курс молодого бійця)!!! Мама!!! Те, що вони пройшли на абітурієнтів — не квіточки — ні!!! Тичинки. Їх одягли в грудки (камуфляж), видали солдатські берці (тяжжжелые — жах!) і стали дрючить по повній!
Ми приїжджали з жратвой (раз в два тижні) і намагалися зрозуміти, яка з цих зомбованих жаб наша! Жаба була схожа сама, похитуючись від втоми.
З лексикону пішли слова «Версаче», «клубешник», «фікса», «черевички за двісті зелених» і з’явилися «наряд», «вбрання», «ще один наряд», «два наряди позачергово»…
Він дитину пахло потом, брудом, і чимось невловимо чужим дорослим.
Апофеозом перетворення став випадок, коли ми сунули йому чергову куру-гриль ( і це після ковбаси, сиру, салатів, пиріжків, піци, цукерок) і він розірвав її обгрызенными нігтями, мов голодний вовк!
— Сина, а ручки ти мив? — запитала матінка, дбайливо гладячи брателло за бритому потилиці.
— А хренли їх мити те, — відповів вовк, — я тільки з наряду, ми ща унітази хлоркою чистили — все стерильно!
Пауза…
***
Минуло чотири роки.
Він стрункий, високий, акуратний. Він встає о шостій ранку, заправляє ліжко, цілує маму. Він віддає їй свою курсантську зарплату (правда потім знімає в десятикратному розмірі — гаразд). Він легко пробігає три кілометри. Він дзвонить мені і каже: «Лариска, а чого у тебе немає грошей на телефоні. Давай, кину десять доларів…» Він проводжає мене до будинку, якщо я раптом засижусь у предків допізна. Він зворушливо доглядає за дівчатами. Він разом з татом нашиває курсівки. Він почав читати!!! Він почав багато читати!!!
І для нього це СТРИБ!!! СТРИБ СТРИБ!!! Він говорить французькою, німецькою та англійською. У нього немає трояков, і, зрозуміло, немає хвостів. Він пишається своїм ВУЗом, він пишається своєю формою. Він пишається своїм батьком!!! Я це знаю!!!
Він стоїть перед дзеркалом, поправляючи дурну кашкет.
— Чуєш! А все-таки чоловікові личить форма!
Він захисник! Він мужик! Він дорослий! Так… Він тут вчора зайшов в ювелірку і прикупив собі гвоздик у вухо. Правда, коли «по формі» знімає…
Брат вже отримав лейтенантські погони. Служить. Одночасно отримує другу вишку.
Вечорами ходить в середню школу — веде там факультатив з англійської та французької мов.
Розумник і красень. Скоро одружується.