Змінити столицю на провінцію: досвід Коломыцевых
Михайло і Галина Коломыцевы поїхали в провінцію, щоб зажити селянським життям. Це не у багатьох виходить – але їм вдалося. Сьогодні їх господарство ‒ 60 овець, 15 кіз, більше сотні курей, пасіка. Крім того, Михайло і Галина виховують чотирьох дітей. Подружжя Коломыцевы розповідають, у чому секрет життя в селі.
Михайло:
‒ Не можна сказати, що наша сім’я стовідсотково міська. Галя – москвичка, а я сам ‒ з орловської села. Там провів дитинство, закінчив сільську школу, музичну школу. Поступив в музичне училище в Орлі і по закінченні, в 2003-му році приїхав до Москви, щоб отримати вищу освіту в Педагогічному університеті на музичному відділенні.
В Італії, Німеччині, Франції, Норвегії мені чогось бракувало
Москва – місто цікавий і красивий, але в той же час складний з-за великої кількості людей. Не всі вживаються у цьому місті. За 10 років московської життя я до неї так і не звик – дуже багато тут штучного. Я сумував по справжньому: хотілося бачити світанки, заходи сонця, по росі пройти під дощем побігати, гриби позбирати. На початку своєї музичної кар’єри я поїздив по Європі – брав участь у фестивалях, конкурсах. Навіть виникла спокуса затриматися там на якийсь час. Але в Італії, Німеччині, Франції, Норвегії мені весь час ніби чогось бракувало. Красиво ‒ але щось не те. Потім вже я зрозумів, що на той момент у мене не було головного – віри в Бога. Тобто віра була, але якась абстрактна. Мною опанувало зневіру. А наш університет розташовувався поруч з Новоспасским монастирем. Я прийшов туди, подивився на куполи… Зайшов у церковну намет, купив хрестик, повісив на шию. І так мені стало добре!
Потім був довгий період неофітства. Були навіть наміри кинути гармошку і піти в монастир. У Новоспасском монастирі я познайомився з отцем Павлом, і він не велів мені закидати музику – сказав, що з гармошкою теж можна зробити багато хорошого. Отець Павло залучив мене до роботи в недільній школі, ми з дітьми часто їздили на екскурсії на природу, ходили в походи по Кавказькому заповіднику. Мене ще сильніше накривало бажання повернутися в село. У 2005-му році батько Павло благословив мене бути старшим в паломницькій поїздці в Ярославську область, до батька Анатолію Денисову. Приїхали ми. Отець Анатолій, як дізнався, що я гармоніст, попросив у мене гармошку і сам заграв. Потім глава поселення підійшов, теж узяв гармошку і почав грати. Я думаю: треба ж, так тут все гармоністи! Ми подружилися з отцем Анатолієм, я став їздити до нього у Прозорово з паломниками. В одній з груп зустрів Галину. Приїхали ми в село, і ввечері я покликав її погуляти. Йдемо по вулиці, я кажу Галини: «Дивись, який будинок. Тут повинна жити сім’я, народжуватися діти. Господарство велике повинно бути». Дивлюся: вона начебто не проти. Думаю: може, її я і шукав?..
Минув якийсь час, і ми з Галею вирішили створити сім’ю. Ми хотіли перебратися в село, ближче до батька Анатолію, але ніяк не могли знайти підходящий будинок. А потім батько Анатолій повіз нас в Тутаєв, до племінника на весілля. Адже що за весілля без гармоніста? За столом розговорилися з сестрою батюшки, вона нам і скажи: «Так що вам це Прозорово ‒ там одні ведмеді. Робити нема чого, глушина. А ось у нас!..» Ми послухалися, поїхали дивитися вдома на правому березі – все не наше. Якось запропонували нам півбудинку в селі на лівому березі, недалеко від міста. Ми приїхали. Село – три будинки, бур’ян по груди, нікого немає. Але ціна була дуже невисокою. Ми одну ніч подумали і вирішили брати. Нас влаштовувала відсутність магазинів і банків – дорога в село хороша була прокладена, від Тутаева всього 7 км. В 300 метрах невелика річка. Ми якраз шукали таке місце – відокремлене, але поблизу від цивілізації. Так ми купили півбудинку в селі Кузнецово. Ця місцевість була вотчиною династії Юсупових.
Ми якраз шукали таке місце – відокремлене, але поблизу від цивілізації
Спочатку ми приїжджали в Горбачево ненадовго. На тиждень, на два, потім на місяць. Коли народилася Ксенія, ми приїхали з нею сюди і прожили півроку, до зими. Навіть курочок завели. Залишатися на зиму і не думали – будинок у нас старий, підлога холодний, водопроводу немає, пічне опалення. На друге літо повернулися, знову купили курочок, провели в будинок воду з криниці, щоб запустити пральну машину і полегшити собі побут. Восени познайомилися з Русланом Трофименко і його дружиною Ольгою – вони розповіли нам, як переїхали в Тутаєв з Москви. А ми збиралися вже через тиждень повертатися в місто на зиму. Я Галині кажу: «Дивись, у Руслана з Ольгою діти вже в школу ходили в Москві, а переїхали сюди – і добре адаптувалися. А у нас тільки Ксюша маленька. Давай купимо машину дров, поставимо обігрівачі і заживемо щасливо». Вирішальним став аргумент, що курей не доведеться перетворювати на тушонку. Так ми заради курочок і залишилися. Перша зима пройшла казково, я не пам’ятаю ніяких форс-мажорів.
Відразу скажу, що я заробляю своєю основною професією. Я продовжую залишатися співробітником Москонцерту, час від часу мене викликають, і я їду працювати музикантом. Це скромний, але стабільний дохід.
Галина:
‒ Незважаючи на те, що я народилася і виросла в Москві, в дитинстві я дуже любила проводити час у бабусь на селі. Тому ідею покупки будинку прийняла з радістю. Але перше враження від села було травматичним: мене вкусив слепень, і я заплакала. Бентежило, що багато комарів, що навкруги все живе, все рухається, все повзає. Однак потім я перестала звертати на це увагу.
Після переїзду в село спочатку я була сповнена ентузіазму. Але в якийсь момент почала сумувати через побутових незручностей: туалет на вулиці, душа немає, гарячої води немає. У старому будинку ми прожили безвиїзно два роки. Якщо б жили і далі, напевно, я почала ремствувати. Але тут, на щастя, закінчили будівництво нового будинку, де було все необхідне для комфортного життя. Ми викупили кинутий ділянку поруч з нашим і там побудували маленький будинок. Взяли в оренду під господарство ще 40 соток землі. Зараз у нас 60 овець, 15 кіз, близько сотні курей. Було п’ять сімей бджіл, але взимку дятел нам дві сім’ї розорив. Він підлітає до вулика і стукає дзьобом. На вулиці мороз, мляві бджоли виповзають в льоток, тут він їх і під’їдає. І синички йому допомагають. Восени у нас ще кінь з’явився. Город є, дві теплиці: ми вирощуємо помідори, огірки, картоплю. Я роблю сири з козячого молока; Міша пиво варить у великих каструлях – кажуть, смачне. Йому знайомі дали рецепт, у нього стало виходити. Гості хвалять.
В селі Кузнецово у нас всього два сусіда, вони живуть тільки влітку, на зиму повертаються в Тутаєв – для них ці будинки як дача. Але коли Міша вирушав на роботу і залишав мене саму з дітьми, вони нас приїжджали провідати – все в порядку, справляюся чи? Коли було тільки двоє дітей і одна коза – справлялася, навіть коли чоловік на тиждень їхав. Тепер, коли у нас велике господарство і четверо дітей, він мене не залишає: якщо його немає, друзі допомагають. Це місцеві друзі, тутаевские, сім’я Ефимовых. Дуже хороші люди, віруючі, православні. Без них я б не впоралася з трудомісткими справами: сіна дати тваринам, напоїти їх.
Першу доньку і сина я народила в Москві. Альоша з’явився в березні, а в травні ми повернулися в село і більше не виїжджали. І Тихін, і Настуня вже тут народилися. Я лежала у перинатальному центрі в Ярославлі, там прекрасні умови – хороше ставлення, окрема палата, і при цьому безкоштовно.
Зараз Ксюша вже в перший клас ходить, в чудову школу в селі Борисоглеб. Цю школу вже 30 років очолює директор Марина Львівна Новікова, дуже талановита людина. Її донька, Влада Ігорівна, веде перший клас. Дивовижні педагоги, майстри своєї справи. На загальному тлі руйнування освіти ця школа – оазис. А як там ставляться до дітей як до рідних! Коли Міша їхав, ми зателефонували директору ‒ попередити, що Ксюша не прийде в школу: нікому буде її привезти. А Марина Львівна каже: давайте я її заберу. І приїхала вранці за Ксюшею, щоб вона не пропускала школу; навіть запропонувала переночувати у них. Не раз Марина Львівна нас виручала. У Ксюші в класі навчається 21 дитина; за словами доньки, клас дуже дружний, багато знайомі з храму там же навчаються. У школі є сніданок, обід, група продовженого дня, гуртки різні: робототехніка, рукоділля, театральний гурток Влада Ігорівна веде… Все безкоштовно. Така ось приголомшлива сільська школа.
Раз або два в рік я приїжджаю в Москву провідати маму і сестру. І якось мені не по собі у великому місті – спати не можу. Хочеться поїхати додому. Я вважаю, що мій будинок вже тут. Жінці адже що головне? Був би милий поруч. Всі мої зі мною, чого мені ще бажати?
Я вважаю, що мій будинок вже тут
Михайло:
‒ Ми хочемо наблизитися до селянського життя – такою, якою вона була раніше. Ми мало що про це знаємо; намалювали собі в голові ідеальну картинку і намагаємося відповідати. Наше правило: не ми для господарства, а господарство для нас. В 4 ранку ми не стаємо. Я можу прийти до тварин і в 7, і 8 годин. Перша справа з ранку – погодувати всіх, подоїти кіз. В середньому півтори години на це йде. Можна і за годину впоратися, але це суєта, а я люблю неквапливо – кого за вухом почешешь, кого погладиш. З вересня це заняття доводиться переривати і везти доньку на машині в місто. Там вона сідає на автобус і їде в школу в село Борисоглеб. Всього 25 км в один кінець. А я повертаюся додому і доробляю те, що не встиг закінчити. Мій сніданок буває і в 11 ранку, і о пів на дванадцяту. Якщо у нас гості, треба приділити їм час, все показати, розповісти. Є настрій – візьмеш гармошку, пограєш півгодини. Музиканту потрібно практикуватися.
У нас ділянка трохи більше гектара. Я за день нахаживаю ногами близько 10 км, для мене це відчутна навантаження, тому діти, навіть такі маленькі, як наші, можуть надавати неоціненну допомогу. Я кажу старшому синові: «Принеси граблі, будь ласка», – а вони на іншому кінці ділянки. Мені важко туди йти, а йому тільки в радість побігати. Багато таких доручень: влітку сходити до овець, загін закрити або пригнати їх, вимкнути газ в старому будинку, закрити грубку, принести дров. Олексій вже й піч може сам топити. Навіть такі прості роботи – це значна допомога. Якщо ми не зламаємо дітей цим сільським працею, може, вони і захочуть залишитися тут. А може, поїдуть у місто вчитися. Ми поки не загадуємо і тиснути на них не будемо.
Я неодноразово помічав, що у багатьох переїзд в село закінчується розчаруванням. Розкрию секрет нашого успіху: нас оточують добрі люди. Завдяки їм ми можемо розвиватися, тримаємося на плаву. Звичайно, ми здатні самі себе прогодувати, але цього недостатньо, щоб у селі відчувати себе комфортно. Доводиться виконувати великий обсяг фізичної роботи, все час ми будуємо щось- то будинок, то обори… Нам допомагають добрі люди. У Москві у нас був широкий круг спілкування, але там ми рідко зустрічалися з друзями. Виїхали за 300 км від Москви – і у нас гості не переводяться. Взимку дороги не встигає замітати снігом, так часто до нас приїжджають. І всі, хто у нас гостює, допомагають нам у міру сил. А ми дякуємо їх плодами своєї праці – молоком, яйцями, сиром. З місцевими жителями теж дружимо: я вчу дітей на гармошці грати, а мені допомагають, наприклад, сіно привезти. Чітких домовленостей немає – в чому виникає потреба, то і вирішуємо спільно. Село сприяє єднанню, тут без допомоги іншої людини ніяк не вижити.
Джерело: http://ua-games.com.ua/
