Далі вас чекає історія одного героїчного авіанальоту в перші дні Великої Вітчизняної війни. Випадок цей ліг в основу радянського кінофільму «Живі і мертві».
Далі текст автора:
…”Живі і мертві” Симонова для свого часу була дуже відвертою книгою. Але ось цей епізод зі збитими ТБ-3, це і зараз бере за душу. Але залишимо в спокої емоції, поговоримо про факти. І кіно бачив не раз, і книгу читав, але ось учасниками того повітряного бою – не цікавився. Все почалося з Андрія Івановича Квасова, того самого “льотчика”, на ділі штурмана, який говорив з Симоновим 30 червня 1941 р.
Кадр з фільму “Живі і мертві”
“..Поки розторопний Люсін, розрізавши складаним ножем чоботи і комбінезон, перев’язував пораненого індивідуальним пакетом, кремезний льотчик, знявши шолом, витирав піт, що градом катившийся по обличчю, і поводив занемевшими від ноші плечима.
— Бачили? — похмуро запитав він нарешті, витерши піт, знову одягнувши шолом і так глибоко натягнувши його, наче й сам не хотів ні на кого дивитися і не хотів, щоб хто-небудь бачив його очі.
— Прямо над нами… — сказав Синцов.
— Бачили, як сталінських соколів, як сліпих кошенят… — почав льотчик. Голос його гірко здригнувся, але він пересилив себе і, нічого не додавши, ще глибше насунув шолом.
Синцов мовчав. Він не знав, що відповісти.
— Одним словом, переправу розбомбили, міст разом з танками під воду пустили, завдання виконали, — сказав льотчик. — Хоч би один винищувач на всіх дали прикриття!
— Двох товаришів знайшли, але вони мертві, — сказав Синцов.
— Ми теж вже не живі, — сказав льотчик…”
Костянтин Симонов “Живі і мертві”. Кадр з фільму.
Все почалося з Андрія Івановича Квасова. Того самого “льотчика”, на ділі штурмана, який говорив з Симоновим 30 червня 1941 р.
Тут помилка. Авіаналіт на переправи був 30.06.1941
“Ось що написав мені Квасов у своєму листі після того, як побачив фільм “Живі і мертві”, який нагадав йому через багато років про події 30 червня 1941 року під Бобруйському: “Наш 212-й окремий дальній бомбардувальний авіаційний полк, яким командував тоді полковник, а нині головний маршал авіації товариш Голованов А. Е., отримав бойовий наказ: зруйнувати наведені фашистами переправи через річку Березину, за якими вони повинні були переправляти свої наступаючі танкові частини з західного на східний берег.
30 червня 1941 року в 17 годин 04 хвилини ми на висоті 800 метрів ланками без прикриття наших винищувачів з’явилися над переправами у р. Бобруйська і обрушили бомбовий вантаж на скупчення фашистських танків біля переправ.
Небо було ясне. Я встиг подивитися на результати своєї бомбардирования. Чітко були видні сильні вибухи на самій переправі і в місцях скупчення ворожої техніки. Наш літак, пілотований лейтенантом Іщенко Миколою, був веденим в ланці командира ескадрильї лейтенанта Вдовіна Віктора.
Раптом від вибухової хвилі наш літак сильно кинуло вліво, в моїй штурманської кабіні повискакували всі стекла, стрілець-радист, молодший сержант Кузьмін, крикнув по літаковому переговорного пристрою: “Літак командира ескадрильї вибухнув від прямого попадання зенітного снаряда”.
“Коли наша ланка, ведене Іваном Белокобыльским, перебувало майже у мети, ми побачили страшну картину. Попереду нас, над самою метою, стався колосальної сили вибух, на мить засліпив нас.
Там в цей час знаходилося ланка комэска-4 старшого лейтенанта Віктора Вдовіна. Коли ми знову стали розрізняти навколишній світ, то побачили на місці ведучого літака вогненна куля, все збільшуються в розмірах. Два інших відомих літака були відкинуті вибуховою хвилею і безладно падали далеко один від одного. Літак Вдовіна разом з клубами вогню ніби розчинився в повітрі.
Кадр з фільму “Живі і мертві”.
Штурман з екіпажу капітан Іщенко Андрій Квасов розповів, що за секунди до бомбометання снаряд влучив у відкриті бомболюки літака Вдовіна.
Ледве ми встигли скинути бомби, як зенітна артилерія вразила літак Івана Белокобыльского.
Машина задиміла, загорілася і з правим розворотом пішла вниз, в цей час звідкись зверху її атакувала пара “мессершміттів”. Бомбардувальник на мить немов зупинився, завис на гарячих крилах, а потім, задрожав, зірвався в штопор. Як не намагалися ми відшукати в затягнутому димами повітряному просторі куполи парашутів наших товаришів, так і не побачили їх. Серце стиснулося від болю…
Кадр з фільму “Живі і мертві”.
Екіпаж Івана Белокобыльского загинув смертю хоробрих. В цей день не повернулися літаки комэска-1 майора Лагодження, старшого лейтенанта Яницького, лейтенантів Іщенко, Чумаченко, Антонова, Клебанова, Осипова, Ковальчука. Не повернувся і другий літак нашого ланки під командуванням лейтенанта Ковшикова, його збили винищувачі супротивника, несподівано атакували нас на шляху до аеродрому.
Тільки ми на зраненої осколками зенітних снарядів і вогнем кулеметів ворожих винищувачів машині ледве дотягли до аеродрому. Одинадцять літаків в день – велика втрата для одного полку.”
Отже одинадцять бомбардувальників. Симонов і військовослужбовці, що перебували поруч із ним, бачили загибель шести літаків. Знову повернемося до листа Квасова.
“Наш літак був підпалений фашистським винищувачем Ме-109. Стрілок-радист був убитий в повітрі. Ліва і права площині були в полум’я. Мене сильно придавило до сидіння. З великим трудом я повернув голову вправо і назад. Літак пікірував і був не управляємо. В кабіні командира екіпажу не було. Як потім виявилося, його викинуло. Все це відбувалося в якісь долі секунди. Я потягнув на себе ручку нижнього люка і провалився вниз, під літак. Неподалік від землі я повис на парашуті.
Мимо мене пролітали траси фашистських винищувачів. Права підлоги шкіряного пальто у мене була пробита в трьох місцях – вони розстрілювали в повітрі тих, хто дивом залишився живий. Я впав з парашутом на болото біля меліоративної канави. Неподалік від мене закричав мій командир Іщенко. Він лежав, був поранений.
Місце, де ми приземлилися, простреливалось автоматними пострілами. Я взяв Іщенко на спину, і ми поповзла з ним по меліоративній канаві. Довго повзти ми не могли у мене в лівому боці було зламано ребро і йшла з рота кров. Неподалік від сараю, в який ми повзли, нас помітили два хлопчика. Вони принесли згорнутий купол мого парашута і допомогли мені загорнути поранену ногу Іщенко. Йому було дуже болісно, так як в рану потрапили волосся від унтів.
Після цього Андрій Іванович Квасов розповів у своєму листі про те, як ми з Котовим занурили його і Іщенко в свою машину, повезли у Могилів і як по дорозі туди зібрали цих чотирьох або п’ятьох льотчиків з інших збитих літаків.”
Але хто були ці льотчики? Що за екіпаж? Зіставивши спогади Симонова і Нагородний лист з сайту “Подвиг народу”, дозволю собі припустити, що зі збитого ТБ_3 врятувався екіпаж капітана Георгія Пригунова.
“Нарешті ми добралися до місця падіння літака, але під’їхати до цього місця впритул було неможливо.
Літак впав посеред села з повним бойовим навантаженням і з повними баками пального. Село горіло, а бомби і патрони продовжували рватися. Коли ми підійшли ближче, то нам навіть довелося лягти, тому що при одному з вибухів над головою просвистіли осколки.
Кілька розгублених міліціонерів бродили колом по високих хлібів у пошуках спустилися на парашутах льотчиків. Я вийшов з машини і теж пішов шукати льотчиків. Незабаром ми зустріли одного з них. Він скинув з себе обгорілий комбінезон і йшов тільки в бриджах і фуфайці. Він здався мені досить спокійним. Зустрівши нас, він, скривившись, виколупав через дірку в фуфайці кулю, засевшую в м’якоті нижче плеча.
Він залишився там, у села, а міліціонери, водій і я, розійшовшись ланцюжком, пішли далі по полю. Жито стояла майже в людський зріст. Довго йшли, поки нарешті я не побачив двох людей, що рухалися мені назустріч. Ми всі йшли на розшук зі зброєю в руках, тому що скинулися не тільки наші льотчики, але і німець. Але, коли я побачив двох разом, я зрозумів, що це наші, і почав ним махати рукою. Вони спочатку стояли, а потім пішли мені назустріч з пістолетами в руках.
Ще не передбачаючи того, що станеться потім, але розуміючи, що ці двоє не можуть бути німцями, я сховав наган у кобуру. Льотчики підходили до мене все ближче і, коли підійшли кроків на п’ять-шість, направили на мене пістолети.- Хто? Ти хто? Я сказав:
– Свої!
– Свої чи не свої! – крикнув один з льотчиків. – Я не знаю, свої чи не свої! Я нічого не знаю!
Я повторив, що тут усі свої, і додав:
– Бачиш, у мене навіть наган у кобурі.
Це його переконало, і він, усе ще продовжуючи тримати перед моїм носом пістолет, сказав уже спокійніше:
– Де ми? На нашій території?
Я сказав, що на нашій. Підійшли міліціонери, і льотчики остаточно заспокоїлися. Один з них був поранений, другий сильно обпалений. Ми повернулися разом з ними до третього, залишився біля села. Туди ж за цей час прийшов і четвертий. П’ятого віднесло кудись у ліс, і його продовжували шукати. Куди віднесло на парашуті німця, ніхто толком не бачив.
Льотчики матерно лаялися, що їх послали на бомбардування без супроводу, розповідали про те, як їх підпалили, і раділи, що все-таки збили хоч одного “мессершмітта”. Але мене, бачив тільки що всю картину загибелі восьми бомбардувальників, цей один збитий “мессер” не міг втішити. Занадто дорога ціна”.
Судячи за даними з мережі, одного “худого” або МЕ-109, наш стрілець дійсно “завалив”.
“Німецькі пілоти заявили 5 збитих ТБ-3 протягом чотирьох хвилин (17.25 за 17.28, за Берлінським часом):Uffz. Karl Willius TB-3 о 17.25.
Oblt. Gottfried Schlitzer TB-3 в 17.26.
Uffz. Karl Willius TB-3 в 17.27.
Oblt. Fritz Stendel TB-3 в 17.27.
Uffz. Gerhard Wille TB-3 в 17.28.
Причому Uffz.Karl Willius заявив два збитих ТБ-3 !
І насправді радянські втрати підтверджують німецькі заявки на перемоги, в повітряному бою було збито 4 ТБ-3 М34р – №22536, 22538, 22586 і 22628.
Німці підтверджують втрату 30 червня літака з 8/JG51, Bf 109F-1 №5739 знищено 100% від вогню противника,”
Один з уцілілих.
Взагалі інформації в мережі на цю тему вистачає. Найрізноманітнішою. Але для мене залишилося багато неясного. Наприклад – скільки точно загинуло льотчиків, штурманів і бортстрелках ? Чому по ОБД загиблі числяться в різних частинах? Це і 4-й шап і 212 -й бомбардувальний полк.
І нарешті, я не знайшов в мережі знімка братської могили в селищі імені Леніна, де покояться загиблі “бомбери”. А адже варто було б зробити хороший фоторепортаж в мережі – описати місце останнього спочинку. 18 прізвищ, дата смерті яких – 30 червня 1941 року. І ні слова про їх приналежності до ВПС.
І ось що ще. Пам’ятайте, серед прізвищ загиблих згадується і якийсь Клебанов?
Виявляється, він не загинув в той день.
Ось інформація з сайту
«Бобруйський районний історико-краєзнавчий музей, розташований у д. Сычково, звернувся архівний дослідник з Москви Р. Рамазашвили з проханням повідомити відомості про обставини загибелі декількох екіпажів 212-го окремого дальнебомбардировочной полку, збитих 30-го червня 1941 року в районі Бобруйська і похованих у братській могилі на території сел. Леніна.
Ці відомості йому необхідні для написання книги про подвиг льотчиків, а також про авіаційної кар’єрі свого двоюрідного діда Самуїла Яковича Клебанова, брав участь у боях 30 червня 1941 року».
Знаєте, адже про Клебанові є згадка у Вікіпедії. І знаєте, чим він це заслужив?
Повідомляється, що він ні багато ні мало – прототип Сані Григор’єва з «Двох капітанів» Каверіна. Ось які люди в той день 30 червня 41-го року, брали участь в тому, воістину смертельному, авіаналіт.
Звідси
