Другий наліт на Берлін в 1941 році: чому про нього не говорили в СРСР

0
82


Відразу після нальоту німецьких бомбардувальників на Москву 24 липня 1941 року радянське керівництво прийняло рішення завдати у відповідь удар і скинути бомби на Берлін. Вирішити цю задачу було не так-то просто, для цього необхідні були дальні бомбардувальники. Важкий бомбардувальник «Ілля Муромець» СРСР прийняв на озброєння раніше за всіх у світі . У тридцяті в Радянському Союзі було побудовано більше восьми сотень важких бомбардувальників ТБ-3, на той момент найдосконаліших у своєму класі. Подібних літаків, та ще в такій кількості, не мала тоді жодна країна світу. Однак до 1941 році ТБ-3 вже застаріли. На початку Великої Вітчизняної війни Радянський Союз, маючи серед всіх країн світу найбільше бойових літаків, не мав стратегічної авіації. Згідно з довідником «Бойовий і чисельний склад Збройних Сил СРСР у період Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр..). Статистичний збірник № 1», на 1 червня 1941 року з 18 759 бойових літаків було 364 старих ТБ-3 (тільки 194 справних), 2203 літаків ДБ-3 різних модифікацій і 9 важких бомбардувальників ТБ-7.
П’ять авіаційних корпусів Авіації Дальньої Дії в якості основного літака мали бомбардувальник ДБ-3 («Дальній Бомбардувальник — третій») конструкції С. В. Ільюшина. Порівняно невеликий тримісний літак Ільюшина міг доставити тонну бомб на відстань трохи більше трьох тисяч кілометрів. ДБ-3 міг літати і далі, взявши додаткове пальне, але тоді він брав менше бомб.
Перший наліт на Берлін здійснили 7 серпня торпедоносці ДБ-3Т авіації Балтійського флоту. П’ятнадцять літаків, з 500 кг бомб кожен, злетіли з самого західного аеродрому на острові Ейзель в Моозундском архіпелазі. П’ять літаків скинули бомби на Берлін, інші відбомбилися по іншим цілям. Наліт мав чисто психологічне значення, так як для серйозної бомбардування просто не було можливостей. Завданням льотчиків було потрапити в сам Берлін, що при тому рівні техніки було не такою вже й простим завданням.
Наступний наліт запланували на 10 серпня — виконувати його повинні були льотчики тільки що сформованої 81-ї авіадивізії. У неї зібрали всі наявні на той момент важкі бомбардувальники ТБ-7 (пізніше Пе-8) і дальні бомбардувальники ДБ-240 (пізніше Ер-2). Командував дивізією комбриг, Михайло Васильович Водоп’янов, знаменитий льотчик, який здійснив кілька рекордних перельотів, учасник операції з порятунку челюскінців. Отримавши письмовий наказ за підписом Сталіна від 8 серпня, в якому пропонувалося обов’язкове застосування фугасних і запалювальних бомб і особиста участь у нальоті, Водоп’янов 10 серпня перекинув на аеродром в місті Пушкін 12 літаків ТБ-7 та 28 ДБ-240.
Операція проводилася в стислі терміни в умовах найсуворішої таємності. В результаті про неї не сповістили війська ППО і Балтійський флот. У ході підготовки до польоту з’ясувалося, що летіти зможуть лише 16 ДБ-240 і 10 ТБ-7. Причому перевантаженим ДБ-240 просто не вистачало довжини злітної смуги для розбігу.
Як тільки один ДБ-240 зніс огородження злітної смуги, а в одного з ТБ-7 на зльоті відмовили відразу два двигуна і літак розбився, зліт інших літаків був скасований. У повітря встигли піднятися і взяти курс на Німеччину десять літаків, сім ТБ-7 і три ДБ-240.
Неприємності у злетіли почалися відразу. Бомбардувальник Водоп’янова був прямо на зльоті атакований радянським винищувачем. Радянські льотчики-винищувачі просто не знали нових бомбардувальників і приймали їх за німецькі. Альбом літаків для зенітної артилерії, в якому були вперше зображено бомбардувальники ТБ-7 і ДБ-240, був підписаний у друк лише 21 червня 1941 року і встиг поступити далеко не всі частини.
Водоп’янов зміг піти від радянського винищувача, а ось екіпажу лейтенанта Б. А. Кубишко не пощастило. Їх ДБ-240 на зворотному шляху збив свій же винищувач, і довелося рятуватися на парашутах.
Літак ТБ-7 капітана А. Н. Тягунина на зворотному шляху був збитий своїми зенітками і розбився. Літак ТБ-7 старшого лейтенанта А. В. Панфілова б пошкоджений зенітками над Німеччиною, на зворотному шляху у літака відмовили двигуни і він сів на території Фінляндії. Уцілів лише стрілець-радист, якого звільнили з полону після Перемоги. Бомбардувальник Водоп’янова був збитий зенітками на зворотному шляху над Естонією. Літак посадили, і екіпаж через чотири дні зміг вийти до своїх. Врятувало те, що у складі екіпажу був естонець. Ще три ТБ-7 мали проблеми з двигунами, але змогли дотягнути до своєї території і сіли в Торжку, Обухові та Ропше. Літак Ер-2 капітана А. Р. Степанова пропав без вісті. На аеродром у Пушкіні повернувся тільки бомбардувальник старшого лейтенанта Пепегелова. Долетіти до Берліна і скинути бомби змогли лише шість літаків, один екіпаж не долетів, але скинув бомби на території Німеччини.
У телеграмі командувача ВПС Червоної Армії генерала Жігарева від 12 серпня було сказано: «…10 серпня на виконання завдання вилетіли 7 ТБ-7 і 3 Ер-2. За попередніми даними, цілі працювали 2 ТБ-7 і 2 Ер-2. Один ТБ-7 скинув бомби до підходу до мети, т. к. здав мотор. Про Водопьянове і Панфилове даних немає… Встановити, чому мало місце 3 випадки відмови правої групи моторів, поки не вдалося. …».
Результат операції був плачевним. Найбільшою проблемою виявилися навіть не свої винищувачі і зенітники, а ненадійні двигуни. Неполадки з двигунами в польоті були у всіх десяти злетіли бомбардувальників. У такій ситуації проводити в поспіху подібні операції — це тільки губити людей і машини. Позначилися системні проблеми в авіаційній промисловості, про які можна написати цілі томи.
Втім, винним за все призначили Водоп’янова. Його зняли з посади командира дивізії, але навіть не розжалували і залишили літати командиром корабля. Аж надто зрозуміло було, що він винен менше всіх.
Кирило Шишкін