У лісі під містом Барановичі в Білорусі живе бездомний чоловік, який заробляє на життя всіма можливими способами. Сергій, так звуть бездомного, спорудив землянку і не скаржиться на свій скромний побут. З умовами життя мешканець землянки поділився з заглянувшими до нього журналістами.
«Хто там? Міліція? — на стукіт відгукнувся сонний голос. — Немає? Зараз відкрию».
Крізь скло в двері видно запалена свічка, постать господаря — він піднявся з ліжка і відмикає двері.
«Я так і думав, що рано чи пізно і журналісти приїдуть, — в напівтемряві каже чоловік, — останнім часом я став популярним, «шпана» навколишня справжні паломництва влаштовує, щоб на мене подивитися. І звідки тільки вони все знають… Відчуваю, скоро доведеться переїжджати».
«Ми вас не…»
«Ось на «ви» не треба, давайте відразу домовимося. Ненавиджу. Останній раз мене на «ви» на суді називали. Тому можна просто — Сергій. Влаштовуйтеся», — запрошує господар.
«Землянку два місяці влаштовував»
В землянці у Сергія тепло, а після зимового лісу навіть жарко — землянка добре обігрівається буржуйкою, а ще до того ж оббита килимами. Частину кімнати займають кладка дров і стіл, на якому — тарілка, свічка і старий радіоприймач. Сам Сергій сидить на ліжку, одягнений в треники і майку. З гладко виголеним обличчям і без характерного запаху, він зовсім не схожий на стереотипного бомжа.
«Землянку я два місяці будував, почав у минулому жовтні, — закурюючи, розповідає Сергій. — Життя приперла так, що довелося в ліс йти.
Яма тут, на щастя, вже була, я її лише трохи поглибив, стіни підрівняв, потім дахом накрив. А все, що тут є, я на звалищах відшукав: двері, ліжко, тумбу. Килим, наприклад, який до стелі прибитий: він весь запорошений був! Щіткою пройшовся по ньому — і хоч на ринок винось! З ліжком така ж історія. А ось буржуйку довелося пошукати — викупив на металлоприемке. Так минулу зиму і переконтувався. А тепер у теплі живу, ще й одяг у труби сушити можна».
З вимовляються без жалю слів зрозуміло, що умови життя Сергія задовольняють — холодильником йому служить яма з льодом, гаряча вода теж завжди поруч — можна взяти на заправці, а митися він раз на тиждень ходить у баню.
«Не працюють тільки бичі»
«Ну бомж я, і що? Мені тепер по підвалах шлятися і клопів годувати? — розмірковує Сергій. — Ні, дякую. Мені тут добре: вранці встав, дров нарубав, на свіжому повітрі розім’явся. А далі працювати треба. Адже сьогодні життя така: працюють навіть бомжі. Нічого не роблять тільки ледарі, самі останні, я їх називаю «бичі» — це ті, що під магазинами з простягнутою рукою стоять, шукають, до кого б у кишеню залізти.
А я ось обійшов місто — ті ж пляшки зібрав, той же картон, метал. Дивишся — і копійка вже є. А що стосується міліції, то я ж нікому не заважаю. Коли б інакше було — вже давно прогнали б».
«Мені з жінками не щастить»
На просте запитання, що ж привело його в землянку, Сергій відповідає неохоче, каже, що справа плутане.
«Розумієш, мені вже 47 років, є дочка і внучка, — скупо говорить господар землянки. — Дочка у США живе, заміжня. Вона у мене від першої дружини — ми розійшлися з нею некрасиво, з-за якихось дрібниць. Я й подумав: чого вже ту нещасну однушку ділити? І пішов. Давно це було. Мені взагалі не щастить з жінками — не розумію я, що їм потрібно. Вони хочуть, щоб ти і гроші заробляв, і поруч весь час був. Але так не буває!
Скільки разів я потім ще заводив відносини, все даремно: тягне мене кудись, не можу на місці сидіти. Життя мене покидала — і в Росії жила, і тут. Раніше працював у Москві, але вже не їжджу: здоров’я не те, та й кидають часто. Бандитські там звичаї».
«Хочеш в Європу? Так і ти живи по-європейськи»
Монолог господаря перериває скрип дверей — чорна кішка прошмыгивает з вулиці в землянку.
«Це моя красуня — Бетті. Навчилася сама двері відкривати — лапою. Уявляєш? Одного разу життя мені ось так врятувала — випив я, заснув не буду приховувати, з сигаретою в руці. Матрац від неї почав тліти. А я сплю, нічого не чую. І Бетті, мабуть, якось це відчула — сама відчинила двері, почала на мене стрибати, особа дряпати. Я прокидаюся — а тут диму-диму!»
Після того випадку, за словами Сергія, до алкоголю він відноситься обережніше: п’яним спати не лягає.
«Я не алкоголік. Якщо є що, то можу випити, звичайно. Але не так, щоб у мене «труби горіли» — краще чого поїсти купити, ніж все переводити на пійло. Здоровіше буду.
А білоруси дійсно багато п’ють. Мене задолбали вже по лісі сміття прибирати: що не день новий пікнічок і нові пляшки валяються. Соромно.
Хочеш в Європу? Так і живи по-європейськи. А то самі ще і дупу не навчилися підтирати, а вже пальці — віялом, і кажуть — «євро». Хіба швед чи німець ось так кине сміття собі під ноги? Так він сто, двісті метрів, якщо потрібно, пройде до смітника.
Ох, не заздрю я лісничому. Адже що він може зробити? Гуляє компанія з десяти «рив», наприклад, — так що, ти до них підійдеш і зауваження зробиш? Ніколи! Добре ще якщо тільки пошлють, а то й голову можуть проломити. Я б і сам, якщо чесно, пішов би в лісничі, мені подобається жити в лісі. Я ж бачу — цей гай вмирає: його короїд гризе, дерева гниють, давно не чищений».
«Приходять до мене поїсти»
«Чому не підете працювати? Що не дає?» — запитуємо у Сергія. Той недовго щиро сміється і починає пояснювати: «Дивися, я на пляшках тільки й металі близько чотирьох мільйонів (білоруських рублів) на місяць маю. А якщо постараюся, то й усі п’ять, — переконує Сергій. — А що мені держава може запропонувати? Роботу за два-три мільйони? І навіщо вона мені?
Ось історія з життя. Прийшов до мене нещодавно знайомий, який працює на одному із заводів в Барановичах. І що ти думаєш? Він мені каже: «Серьога, я пити не хочу, дай мені поїсти». І це не мої фантазії — у людини кредити, дружина і двоє дітей, яких треба нагодувати, в школу зібрати. Він на роботу ходить три рази в тиждень, оскільки завод «стоїть», а їсти хочеться всі сім днів. Людина навіть той ноутбук, який дочки брав в кредит, ломбард вніс, щоб розрахуватися з банком. Ось так і живемо. І не він один такий у місті.
А наш пан президент чи як його там, Лукашенко, нарікає на дармоїдів. Так приїжджай ти сам сюди і подивись, як люди живуть! Розберися! А то сказати просто, мовляв, давайте там когось змусимо працювати — це, я вважаю, неправильно».
«Я закликаю працювати мізками»
«Вмирати буду — не піду просити. Я так вихований, ріс в інтернаті. У мене немає такого — йти і когось просити. Ну ж здоровий мужик, 47 років! Пішов з сім’ї, з дому — значить, буду жити в землянці. Але йти і просити когось, вішати на інших свої проблеми? Вибачте…
Нема чого їсти? Іди пляшки збирай. Мало грошей? Не випивку купуй, а хліба окраєць. Немає чого курити? Не кури, годі стріляти. З чого це мені хтось повинен допомагати? Он, скільки дітей хворих — нехай їм допомагають. А я мужик чи не мужик?»
Сергій завершує філософські роздуми, мовчки замислюється і каже на прощання:
«Знаєте, що я з цього життя виніс? Кілька корисних речей, якими можу поділитися з іншими. Перше — я закликаю користуватися своїми мізками. Вони у кожного є, але не у всіх задіяні. Я теж без мізків жив раніше, але років п’ять тому навчився трохи або ворушити.
А по-друге, ніколи не лізьте в чужі справи. Живіть своїм життям і будете щасливі — хоч в землянці, хоч в пентхаусі. Ну ладно, вже ніч, засиділися ми».
Сергій виходить із свого житла, розганяє ліхтариком нічну пітьму і променем світла показує: «Тримайтеся он того напрямку, пройдете трохи — побачите вогні заправки, а там і місто, інше життя. Прощайте».
Сергій зачиняє за собою двері, у нічному лісі зникає відблиск свічки.
Звідси
